Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

Короткий час старшинську школу, в якій я вчився, охороняв курінь отамана «Різуна». Треба признатись, що цей бандит знайшов собі кличку, яка прекрасно визначала його суть. Я був свідком неодноразових розправ над мирним населенням, а також над рядовими «бійцями» УПА, які чомусь не сподобались курінному або допустили якусь провину. Таким же звіром був і сотник «Карпенко» (студент Богдан Сікора, родом із Дашави), надрайонний провідник «Ромко» та багато інших. Я згадаю тільки одну з багатьох «пацифікаційних акцій», які здійснив «Ромко».

Це було у Стрийському районі, де я переховувався, втікши після розгрому наших боївок Радянською Армією. Населення району щораз з більшою ненавистю ставилось до нас, втішалось першими успіхами свого нового життя, щиро допомагало органам Радянської влади. У селі Яблунівці молодь організувала самооборону і зі зброєю в руках охороняла від нас здобутки радянського життя, спокій свого села.

Це розлютило верховодів банди. Вони вирішили вчинити над селом криваву розправу. Вночі велика група «есбістів» під керівництвом «Ромка» напала на село. Що діялось у цю жахливу ніч! Бандити палили людей живцем, замкнувши їх в хатах, розбивали об стіни голови дітей, ґвалтували дівчаток, знущалися з сивих. Однак села так і не вдалося захопити у свої руки!».

Поименный учет жертв националистического террора начался только в 1990 году, по инициативе коммунистов Львовщины. Лишь за один год были собраны следующие данные: в Волынской области — 25700 человек погибли от рук бандитов, во Львовской — свыше 40000, в Ровенской — 29390, в Черновицкой — 1182 человека. За каждой цифрой этого далеко не полного скорбного перечня — конкретные человеческие трагедии, которые и сегодня незаживающими ранами бередят сердца живых… Одной из причин долгого замалчивания общего количества жертв была забота о дружбе народов СССР. Многие пострадавшие россияне, белорусы и др. вполне могли перенести виновность оуновцев на всех украинцев… Яркий тому пример: процесс над Григорием Васюрой, начальником штаба 118 полицейского батальона, уничтожившего Хатынь, прошел в закрытом режиме.

Когда списки убитых были опубликованы, в редакции газет сразу хлынули десятки тысяч писем. Писали родственники жертв послевоенного террора УПА. Подтверждали, добавляли факты… Но с объявлением независимости Украины к власти в стране пришли те, кто сначала пытался скрыть преступления националистов, а позднее объявил палачей героями, борцами за свободу. Газеты стали закрываться или «менять профиль», у их руководства начали резко меняться убеждения (если таковые имелись)… А списки жертв постепенно забывались. Не то, что в Польше… Там недавно вышла книга с мартирологом жертв бандеровского террора в Ровенской области. Эти данные публиковались в газете «Червоний прапор» с 20.XII.1990 года по 1.VIII.1991.

Вот отдельные документы из скорбного списка, приведенного поляками и опубликованного газетой.

Из отчета за 20 дней, начиная с 29.Х.1943 года, бандеровской сотни «Палия»: «Переловили двох комунарів, зліквідували. Наша СБ зліквідувала також 10 люду в с. Бегень, у Ставках переловлено одного комунара Івана Ващенка. 3.Х.43 р. в Дядьковичах арештовано татарку, зліквідовано, а майно передане до місцевої господарчої частини. Арештували дезертира з відділу «Орла», зброю забрали, а його скарали…»