Читаем Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма полностью

9 марта в газете «Нова рада» появилось объявление: «Гурток родичів» звертається до всіх батьків і родичів студентів, середньошкільників і інших, що входили в склад січового стрілецького куреня і загинули в бою та розстріляні після бою біля Крут 16 січня с. р. і пропонує піднести загальне прохання про розкопку могил, щоб розпізнати і перевезти їх тіла з Крут, а також поховати у Києві». А 16 марта в газете появилась статья «Трагедія на Крутах» за подписью «С.Ш.» (исследователи считают, что это был Сергей Шемет, один из лидеров Украинской партии земледельцев-демократов, которая критиковала руководство Центральной Рады). В ней говорилось: «Ми хочемо звернути увагу суспільства й української влади на ту страшну трагедію, котра відбулася біля ст. Крути в часи наближення большевиків до Києва. В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтелігенції — юнаків — ентузіастів української національної ідеї. Така втрата для культурної нації була б важкою; для нашого народу вона безмірна. Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді. Узброївши на скору руку ці жертви урядової легковажності, без жодної військової підготовки одправила їх в Крути…». В статье также требовалось наказать или хотя бы «усунути геть від справи винуватців».

Михаил Грушевский был интриганом не худшим, чем мифотворцем, и сориентировался молниеносно. На заседании Малой Рады он предложил почтить память погибших под Крутами и перенести их тела в Киев, на Аскольдову могилу, а также похоронить «юных спартанцев» за счет государства. Многолюдные похороны состоялись 19 марта 1918 года. На вокзале, куда привезли останки погибших, собрались их родные, студенты, ученики гимназий, духовенство, солдаты. Возле здания Центральной Рады процессия остановилась, и к присутствующим обратился Михаил Грушевский: «От у сій хвилі, коли провозять ся їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власти над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістьдесят з верхом літ. Видко, можливість його здерти не давалась даремно, видко, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили сі молоді герої, котрих ми провожаємо». Перезахоронение широко освещала вся тогдашняя пресса.

После того, как жертв политической безответственности и цинизма быстренько превратили в символ национального подвига, было уже как-то неудобно обличать и требовать привлечь к ответственности виновных.

Перейти на страницу:
Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже