В конце 1917 — начале 1918 годов Центральная Рада катастрофически теряла поддержку, а деморализованные военные части просто разбегались. Винниченко в своем трехтомнике «Відродження нації» писал: «Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними, що в селах сільська біднота явно була більшовицька, що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас. Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва».
Итак, в условиях всеобщей растерянности и паники способными защищать Раду оказались главным образом студенты.5 января 1918 года на собрании студентов младших курсов Киевского университета св. Владимира, созванном по инициативе студентов-галичан, было принято решение приступить к созданию студенческого «куреня сечевых стрельцов». К формированию куреня «под угрозой бойкота и исключения из украинской студенческой семьи должны приступить все студенты-украинцы»
. Кроме студентов, к созданию воинской части были привлечены ученики двух старших классов 2-й украинской гимназии им. Кирилло-Мефодиевского братства.Руководство Центральной Рады знало о порыве студентов, идейно поддержало и стимулировало его. Так, 11 января 1918 года газета «Нова Рада» опубликовала обращение «До українського студентства», в котором призывала «студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею».
Студентов призывали записываться в «курінь січових стрільців».