Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

Лозунги же о «державной суверенности» прозвучали, хотя сегодня в это трудно даже поверить, из столицы Российской империи — Петрограда. В первые дни Февральской революции в многочисленной украинской диаспоре, укрывшейся от тягот войны в различных российских бюрократических структурах, дающих право уклониться от армии, был создан «Тимчасовий український революційний комітет», который 2 марта обратился с воззванием к украинцам Петрограда. В нем говорилось: «Гасло демократичної республіки забезпечує громадянські права кожної окремої людини, але українська демократія, українські маси потребують забеспечення не лише своїх загальногромадянських прав, але й своїх окремих національних, тих прав, які російський народ має вже віддавна. З цим гаслом національного визволення і повинні виступати українські маси в Петрограді. Найповнішим висловом ідеї національного визволення є національно-державна самостійність, і лише створення власного суверенного власного організму може забеспечити якнайширший культурний розвиток українського народу. В світлі цього ідеалу українська маса в Петрограді повинна виставити вкупі з демократією інших народів Росії лозунг перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку з якнайширшими правами окремих націй і спеціальною якнайширшою національно-територіальною автономією України».

Когда Грушевского «позвали на царство», т. е. возглавить Центральную Раду, оторвав его от издательского бизнеса в Москве, — в Киеве уже краснобайствовали, как указывает сам Грушевский в своих «Споминах», «ті самостійники й фашисти», т. е. туповцы и им подобные. Поэтому сначала борьба пошла за лидерство в ЦР. Во время выборов на Всеукраинском конгрессе, в последний день заседания, когда подошло время голосования, клакеры закричали: «Виборів не треба», «Маємо голову», «Батько Грушевський наш голова»…