Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

В своей брошюре «Якої ми хочемо автономії й федерації» Грушевский «простыми словами» объяснил, что украинцы хотят иметь «широку національно-територіальну автономію України в складі федеративної Російської республіки». Широта и глубина этой автономии описывалась так: «Поодинокі держави-части, ввійшовши в союз, не мають права виходити з нього — вони зрікають ся сього права. На зверх, щодо иньших держав, союзна держава виступає як одне тїло, — право заграничної політики належить тільки до союзної держави, а не держав-частей (т. е. «отцы-основатели» украинской государственности предлагали дать украинской автономии гораздо меньше прав, чем имела УССР в составе Советского Союза! — М. Б.). Так само провід військовими силами та фльотою держави. По за тим конституція звичайно вичислює ті справи, які належать до союзних, федеративних органів, а все невичислене належить до місцевих органів самопорядкування держав-частей».

Находясь в Москве, Грушевский мечтал получить титул депутата IV Всероссийской Думы. «Головним предметом розмов, — писал он в «Споминах», — була моя кандидатура при найближчих виборах до Держдуми. Київські громадяни висловляли побажання, щоб я доконче кандидатував від м. Києва… Винниченко від себе висловляв переконання, що соціал-демократи піддержуть мене «як послідовного демократа, котрий ніколи не погрішився против демократичних принципів», як він висловився». Самое интересное, что в личном дневнике Винниченко высказался о Грушевском иначе: «заздрісний, нечесний дідок». А о его научной работе — еще более резко: «Через… безлюддя, бідність на культурні сили, і Грушевський серед деяких патріотів у генії потрапив. Написати 8 томів історії України — річ, розуміється, поважна. Правда, ні трішечки не геніальна, навіть не талановита. Читати її можна за кару… «На безлюдді і Хома дворянин», — і Грушевський геній». Даже будучи уже председателем ЦР, он был готов был сменить мандат «батька української нації» на мандат депутата V Думы, которая так и не состоялась. Но в вожделенное депутатство необходимо было инвестировать немалую сумму. Евгений Чикаленко, который возглавлял Центральную Раду до возвращения из ссылки Грушевского, в своих воспоминаниях упоминал о разговоре с профессором на эту тему: «Чи безпечно тепер робити купчу на землю, яку він сторгував, щоб мати самостійний ценз по повіту до Державної Думи, щось коло ста десятин». Сто десятин — это около одного квадратного километра; за такой участок в то время надо было выложить примерно четверть миллиона рублей — сумма умопомрачительная для скромного профессора…