Петро Дорошенко

У цей час у Чигирині був посланець московського резидента в Україні Тяпкіна Тютерев. Своєму начальству він повідомляв, що звістку про ратифікацію Андрусівського договору Дорошенко сприйняв дуже важко і два дні хворів. Щоправда, після цього на службі, яку правили митрополит Тукальський і архімандрит Гедеон (це не хто інший, як Юрій Хмельницький), польський і московський монархи величалися «захисниками християнської церкви». Чи то гетьман не хотів видавати своїх планів, чи то сподівався на те, що будь-який, навіть «непорушний» мир скасовується, якщо сторони знаходять вигоду в цьому скасуванні, і збирався знайти для Москви таку вигоду.

Кінець 1667 року видався багатим на переговори. У грудні до Чигирина прибуває нове російське посольство від Тяпкіна під керівництвом В. Лубенського, завданням якого було домогтися розірвання відносин Дорошенка з Кримом, але гетьман відхилив цю пропозицію, хоча у своїх промовах він і митрополит висловилися за те, щоб «була у злуці Україна вся» під владою царя. Петро Дорофійович підкреслив, що має на увазі не тільки традиційні Лівобережжя і Правобережжя, а всю територію колишнього Російського князівства (Київської Русі), тобто і Перемишль, Ярослав, Львів, Галич, Володимир-Волинський. Дорошенко висловив бажання продовжити переговорний процес і через брата Григорія запросив Тяпкіна до Черкас. Оскільки останній зволікав, гетьман ще раз направив до нього Григорія Дорошенка і писаря Бускевича, які повідомили, що Петро Дорошенко погоджується прийняти російське підданство за умови, що в містах не буде російських воєвод і гарнізонів, московські люди не збиратимуть із селян і міщан податків, не порушуватимуть козацьких вольностей і прав, а гетьманом на обох берегах Дніпра залишиться він.

Але в тому ж таки грудні в російській столиці поляки і росіяни підписують ще один договір. Цього разу він мав чітку антитурецьку спрямованість. У договорі було окремим пунктом зазначено, що козаки не повинні «залишатися при бусурманах». Московський цар обіцяв, що в разі, якщо вони порушать цей пункт і відійдуть від Речі Посполитої, на допомогу королю прийде російське військо. Гарна ж відповідь на всі спроби Дорошенка організувати антипольський православний союз Росії і єдиної України!

Польських посланців, що прибули «під завісу» 1667 року до Чигирина, козаки зустріли вкрай недружелюбно. Додому посли писали, що почули від Петра Дорошенка і Юрія Хмельницького багато образливих слів. Гетьман відкрито засудив постанови недавнього московського договору Росії та Польщі, а крім того, порушуючи Підгаєцькі пакти, відмовився посилати відповідну делегацію до Варшави. Через кілька днів, 1 січня 1668 року, він пише Тяпкіну гнівного листа, в якому показує своє справжнє ставлення до того, що відбулося в Андрусові і потім у Москві: «Ось недавно ви учинили договір з поляками на нашу погибель; розірвали надвоє й обидва монархи вмовилися між собою, що будуть нас викорінювати… Ви звикли вважати нас безсловесною худобою, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом ці міста дісталися вам не вашою силою, а Божою поміччю і нашою кров’ю та відвагою. Ми хоч і вівці, але вівці стада Христового, його кров’ю викуплені, а не безсловесні… І того ярма ні ми, ні батьки наші носити не звикли». Чи потребує коментарів таке послання?

Гетьман обох берегів. 1668

Напевно, найкращі часи у своїй політичній діяльності Петро Дорошенко пережив у 1668 році, коли йому, хай ненадовго, але все-таки вдалося досягти своєї заповітної мрії – об’єднання України під однією булавою. Та ще й під своєю. Ці події тісно пов’язані з діями лівобережного «колеги» Дорошенка – Івана Брюховецького. Ще однієї людини, крім Мазепи, з приводу якої в російській православній церкві лунало: «Хай будуть прокляті довіку лихі злодії і розбійники…»

Як видно з одного з попередніх розділів, спершу ніщо не передвіщало того, що Брюховецький стане «злодієм» для своїх московських заступників. Він прийшов до влади, поза всяким сумнівом, за допомогою росіян і швидко почав справджувати вкладені в нього кошти. Брюховецький дозволяв собі висловлювання на користь скасування гетьманату зовсім і перетворення його на князівство на чолі із сином Олексія Михайловича царевичем Федором. Уже в листопаді 1663 року з представниками царського уряду гетьман підписав Батуринські статті. Крім повторення Переяславських угод з Юрієм Хмельницьким 1659 року, вони мали й кілька нових пунктів:

– гетьманський уряд зобов’язувався безкоштовно забезпечувати продуктами харчування московські гарнізони, розташовані в Україні;

– установлювалася заборона для українських купців у Московській державі продавати вино і тютюн, оскільки це заважало здійсненню царської монополії на продаж цих товарів;

– гетьманський уряд обіцяв здійснити заходи щодо арешту і повернення російських втікачів;

– заборонявся продаж хліба на Правобережну Україну (і це ще до Андрусівського перемир’я!) і кримським татарам;