Петро Дорошенко

Андрусівське перемир’я і наступні події, як в Україні, так і на міжнародній арені, змусили гетьмана Дорошенка всерйоз задуматися над тим, під чиїм верховенством його країна все-таки має більше шансів об’єднатися і стати хоча б відносно самостійною. З Річчю Посполитою добрі відносини не складалися. Хоча гетьман уперто називав себе й далі гетьманом Війська Запорозького Його Королівської Милості, на практиці з поляками велася війна, то затихаючи, то спалахуючи з новою силою. Варшава усе ще не могла погодитися на те, що країна, яка ще недавно належала їй цілковито, може існувати і без контролю з боку короля й шляхти. У 1668 році Ян ІІ Казимир відрікся від престолу, а на його місце в наступному році був обраний Михайло Вишневецький, відомий також як Михайло Корибут – син смертельного ворога козаків Яреми Вишневецького, який ставився до українців не набагато краще за свого батька. Відразу після його обрання Петро Дорошенко направив до нього посольство з проханням підтвердити козацькі вольності, але король не захотів піти назустріч гетьману. Постійний контакт, який Дорошенко підтримував з Росією, як ми могли переконатися, також не приводив до позитивного для гетьмана результату. Розривати заради України мирні пакти з Річчю Посполитою цар не бажав.

Цілком природно, що Петро Дорошенко змушений був звернути увагу і на ще одну можливість – протекцію Османської імперії та дружбу з Кримським ханством. Подібний орієнтир не був таким вже й новим словом в українській міжнародній політиці. Відомо, що в 1653 році за крок від цілковитого прийняття турецької протекції був Богдан Хмельницький, що, власне, і змусило Москву поспішити з прийняттям України під своє верховенство. Не варто й говорити про те, наскільки різні перемоги козацького війська були можливі без участі татар. Це стосується і Жовтих Вод, і Конотопа. При цьому мало не кожен український лідер, ведучи збройну боротьбу, був приречений потрапити у вкрай незручне становище – не використовувати татар він не міг, вони б тоді просто грали на боці його суперника; а використовуючи – ризикував позбутися союзників у найбільш вирішальний момент, а також повинен був дозволити татарам грабувати країну, що викликало ненависть і до них, і до нього з боку місцевих жителів. Тримати хоча б якийсь час татар у шорах міг тільки їхній сюзерен – турецький султан. Це було ще одним чинником, що змушував дивитися не тільки на Бахчисарай, але й далі – на Стамбул. Досвід васального підпорядкування Порті мали сусіди України – Молдавія, Волоське і Трансільванське християнські князівства. У цілому, ступінь їхньої самостійності був дещо вищий, аніж готові були надати Україні Московське царство або Річ Посполита.

Отже, перші зв’язки із султаном Дорошенко налагодив відразу після приходу до влади – у лютому 1666 року. С. Соловйов повідомляє, що вже тоді гетьман повідомив Мехмеду IV, що готовий прийняти турецьку протекцію. Андрусівське перемир’я, ясна річ, змусило гетьмана активізувати свої дії в цьому напрямку. У лютому 1667 року посольство Дорошенка побувало в Бахчисараї, а в липні того ж року М. Радкевич-Портянка був у Стамбулі. Інтереси правобережного гетьмана і султана в цей момент збігалися. Останнього теж ніяк не влаштовував союз між Річчю Посполитою та Росією, оскільки це обіцяло йому їхню спільну війну проти «бусурман», тим паче що до цього їх підштовхувала Австрія, яка давно виношувала плани утворення широкої антитурецької християнської коаліції. Ці підозри підтвердилися в грудні 1667 року, коли поляки і росіяни підписали в Москві явно антитурецьку угоду. А трохи раніше, у серпні, турки говорили польському послу, що мир між Туреччиною і Річчю Посполитою неможливий, доки король не відмовиться від думки зберегти в складі своєї держави Україну, яка добровільно прийняла протекцію султана.

У січні 1668 року в Чигирині відбулася старшинська рада, що прийняла доленосне рішення, уривок з якого доречно навести. «По обидва боки Дніпра жителям бути в злуці… і давати данину турецькому цареві і кримському ханові, так само як Волоський князь платить, а щоб під рукою Великого Государя і Королівської Величності з цього часу не бувати».