Петро Дорошенко

Вірний своїй звичайній політиці, Дорошенко й далі запевняє поляків, що не відмовляється від свого, нехай і формального, підпорядкування королю. Цікаво, що в королівській метриці березнем 1668 року датується підготовлене рішення про підтвердження монархом гетьманства Петра Дорошенка. Але процес переходу Правобережної України під руку султана тривав. У червні 1668 року старшинська рада Війська Запорозького урочисто приймала чауша Юсуп-пашу, у присутності якого було підтверджене рішення про перехід під верховенство Порти. У вересні інший турецький посол Гагабаш-паша запевняв Дорошенка, що Османська імперія бере Україну під свій протекторат. Нарешті, у березні 1669 року біля Корсуня відбулася вже Генеральна рада, на якій козаки офіційно проголосили своє підданство султанові за взірцем залежності від Порти Волоського і Молдавського князівств. Для уточнення окремих пунктів договору до Стамбула відправилося посольство вже знайомого нам М. Портянки. Незабаром Петро Дорофійович прийняв від нового сюзерена булаву, бунчук, золотий каптан і спеціальну грамоту, ставши таким чином власником двох наборів клейнодів одночасно – від короля і від султана.

З доставлених у Москву «договірних» статей між гетьманом і султаном нам відомо дещо про умови переходу Правобережної України під турецький протекторат. Правда, являють вони собою, швидше за все, прохання української сторони. У цих статтях були такі пункти:

1) султан не має права знімати гетьмана, обраного на Генеральній раді;

2) прислані в Україну турецькі війська повинні бути під командуванням гетьмана;

3) зайняті українсько-турецькими військами землі повинні включатися до складу гетьманату, і султан не повинен будувати там укріплення і тримати далі війська;

4) кордони гетьманату в результаті спільних дій повинні досягти Перемишля, Мінська і Путивля;

5) султан не повинен укладати союзи з Річчю Посполитою і Москвою без згоди гетьмана;

6) васали султана татари і самі турки не мали права будувати в Україні мечетей, брати ясир, руйнувати села й міста;

7) Константинопольський патріарх повинен вільно обиратися на архієрейському православному соборі та бути на престолі до своєї смерті;

8) православній церкві надавалася певна автономія під Константинопольським патріархом.

Згодом Мехмед IV погодився лише з деякими з цих вимог. Проте він обіцяв не брати з українців данини, замінивши її військовою службою козаків, і дозволив їм самостійно обирати собі гетьмана. Спірним залишається питання, чи отримав Дорошенко право передавати гетьманство у спадщину. У грудні 1670 року представник султана прийняв присягу від козаків Правобережжя.

Хай там як, але навіть Корсунська рада не змусила Дорошенка відмовитися від своєї подвійної гри. Делегати гетьмана були присутні на елекційному сеймі у Варшаві в травні—липні 1669 року, привізши із собою вимоги, подібні тим, які козаки висунули королю в 1666 році. На коронаційному сеймі в жовтні того ж року знову можна було побачити козаків. Хоча на одному із сеймових засідань силістрійський паша повідомив про здійснення прийняття протекції Порти над Україною, Михайло Вишневецький прийняв екс-генерального обозного І. Демиденка, який привіз королю петицію від гетьмана. Дорошенко повідомляв монарха, що «не піддався султанові»[31]! Набагато складніше стояла справа з кримськими татарами. Хан Аділь-Ґірей ІІ намагався вести незалежну від Туреччини політику, і це зрозуміло. Стамбул далеко, а Бахчисарай – близько. Крим набагато більше цікавило те, що відбувалося в Україні. Від цього залежала безпека ханства, його економічне благополуччя. Якщо султан більш-менш спокійно міг погодитися на посилення правобережного гетьмана на шкоду полякам, то Аділь-Ґірея ІІ це посилення не влаштовувало. 1668 роком датується спроба хана поставити в Україні свого гетьмана. Ним став зовсім ще молодий військовий писар Петро Суховієнко.