Пiд тихими вербами

А громадськi справи стояли погано. Про тую жалобу за продану Денисовi землю нiхто тепер i не згадував,- вона вже пiшла в непам'ять. Денис господарював на тiй землi як справжнiй хазяїн. А все їх товариство, вкупi з Вавиловим, узяло в посесiю Горянського землю. Тепер уже громадська земля опинилась усерединi; багатирська колом круг неї обвилась, i те коло починало вже стискати громадян таки дуженько. Зараз же побiльшано цiну на землю аж на два карбованцi. Дибляни не схотiли спершу брати, зчинився великий крик. Галасували довго i наважилися попитати землi в дальших панiв. А тi, дочувшися, що в диблянського товариства земля подорожчала, прикинули цiну й собi, хоч уже й не по два, а по карбованцю на десятинi. А як зважили дибляни, що це за яких двадцять верстов треба возити з поля снопи, то й зовсiм пожурились. Побачили, що воно чи й обiйдеться панська земля дешевше проти тутешньої. I зараз же дехто пiшов та й узяв землю в Рябченка чи в його полигачiв, а побачивши теє, кинулися й iншi туди ж. I так сталося, що дибляни, погаласувавши трохи, таки i почали платити по два рублi зайвих за десятину.

Це одно, а тодi виявилось i друге. Декому довелося вже в пилипiвку позичати грошi. Звичайно брали на вiдробiток. Думали ж, що вiдробiток буде такий, як i попереду, аж воно нi: побiльшано його мало не в пiвтора разу. Знов дехто кинувся деiнде пошукати грошей, та де ж їх знайдеш? Тiльки в того, в кого вони є, а тi всi одним духом дишуть. Як з землею було, так i з грiшми: походили-походили та й повернулися до своїх, на все згодившись.

Це все обурювало диблян, а дехто тямущiший починав уже розумiти, через вiщо Зiнько з своїм товариством так повставав, щоб не продавати Денисовi землi. Тепер уже видко було виразно те, про що тодi й Зiнько ще тiльки догадувався: цим продажем громада вiддала себе до рук Денисовому товариству, бо позамикала собi всi шляхи й стежки до землi. Може б, тепер, якби Зiнько був у громадi… Але Зiнько був у тюрмi…

Сумувала громада, а Рябченко з гуртом радiли. Щоправда, було й серед їх таких двоє, що їм було трохи нiяково через подiю з Зiньком. А це були Денис та Гаїнчин батько. Денисовi нiяково було, що один його брат у Сибiру, а другий налагодивсь у тую ж дорогу; Остаповi - нiяково, що його зять, виходить, душогуб-острожник. Та вже що сталося, те сталося, його не перемiниш, i не ними воно сталося, вони тут нiчим не виннi. Хоч i нiяково такого родича мати, ну, а з того, що його до тюрми запаковано, чому ж би й не скористуватися? То вони й користувалися, ще й радiли вкупi з iншими, що в громадi стало їм тепер просторо, i все зробилося, як урадили ще повеснi. Вкупi з iншими й радились, як та що мають далi робити, щоб диблянсь-ких мужикiв у шори зовсiм узяти. Тепер у їх був такий лад, що хоч кожен сам собi на своїй землi господарював, а проте цiну на землю або якi вiдробiтки - це вже визначали вони всi гуртом; мало бути так саме i з цiнами на робiтникiв, за випас товару й за все iнше, за що дибляни мали їм платити. Вони вже заздалегiдь рахували тi цiни i певнi були, що тепер Диблi у їх з рук не вискочать - сидiтимуть, як риба в матнi, та вiдроблятимуть таку панщину, що ну-ну!

I Диблi вже чули це…

З неприхильникiв Зiнькових був тiльки один чоловiк, що мучився думкою про Зiнькову неволю i палко бажав, щоб Зiнько з неї визволився. Цей чоловiк був Iван Момот.

Парубок не мав спокою пiсля тiєї страшної ночi, як вiн удвох iз Панасом замордував брата. Еге, замордував i вiн, а не сам Панас. Упевняв себе спершу Иван дуже, що вiн не винен, що все те Панас iзробив сам, та сумлiння сказало йому iнше.

Щоправда, Iван нiколи так не ворогував проти Грицька, як Панас. Але вiн скорився Панасовi, слухався його, йшов не своїм, а його робом, чинив усе за його приводом - от i сталося!..

Будь вона проклята, тричi проклята нещаслива тая нива, що через неї таке сталося! Бодай би вона довiку нiчого не вродила, бодай би вона запалася, крiзь землю пiшла та й його, Ивана, поглинула з собою, анiж має вiн мучитися, анiж має вiн бути душогубом!

Пiзно, пiзно тепер Iван побачив, що йому не треба було слухатись Панаса, не треба було змагатися за землю,- бо тут Грицькова правда була,а найбiльше не треба було тiєї ночi йти до Грицька й пособляти Панасовi. Ой, боже! боже! боже!

"Мовчи, а то й тобi те буде, що Грицьковi!" - це так Панас йому сказав. Вiн каже, що не хотiв убивати Грицька, а тiльки полякати, щоб поступився землею. Це вже так на лихо пiшлося, що Грицько вдаривсь об скриню, пробив собi голову та й умер з того. Панас того не бажав, i за те вiн не винен. Та коли вже воно сталося, то не треба нiкому цього казати. А що Зiнька взято до тюрми, то то дурниця: подержать та й випустять. А поки треба мовчати, нi словом, нi поглядом не виявляти людям, щоб i подумати нiчого не могли. I Панас був на похоронi, ще й Iвановi звелiв iз собою йти.