Пiд тихими вербами

Прийшов ранок, похмурий, сiрий, з косим холодним дощем. Вiн сiяв з набряклих гидких хмар, що понависали над землею i гнiтили її своїм мертвим широким поглядом. Вiконця в маленькiй хатi плакали, великi краплi слiз раз у раз котилися по їх i зникали, щоб попустити мiсце новим…

Мати пiшла до волостi розпитувати про Зiнька.

- А чого тобi, бабо, треба? - гукнув на неї Копаниця, побачивши її бiля порога.

Вона сказала, чого їй треба, низенько та покiрно кланяючись.

- Що ж, бабо, ми того нiчого не знаємо,- вiдказував Копаниця, розлiгшися в крiслi за зеленим столом.- Слiдствуватель звелiв одвезти його в острог - ми й одвезли, а бiльше нiчого не знаємо.

- Та вiн же не винен!.. Та за що ж його забрано?..

- То не наше дiло розбирати, чи вiн винен, чи нi, i ти нам голову цим не мороч. От ти кажеш, що нi, а слiдствуватель говорить, що винен. То вже там суд розбере, що та як,- на те й суд.

- А коли ж той суд буде? - питалася бiдолашна.

- I того я тобi не скажу. Як iсхоче сам суд, так i буде. Схоче завтра - буде й завтра, а схоче через два годи, то й через два. На те й суд.

- Та невже ж оце йому аж два годи сидiти?

- По десять год сидять,- не то по два. Як заробив, так хай i одвiчає, а ти начальникам голови не клопочи, кажу тобi, своїми пустяками! Iди вже собi додому, бабо!

Мовчки пiшла, до землi хилячись, безталанна мати. Другого ж дня вона занедужала. Стала горiти, все тiло болить. Лежала на полу, стогнучи, не здолiючи пiдвестися. А Гаїнка мов i не бачила того: сидiла, очi втупивши в одну цятку, i мовчала.

- Гаїночко, дай менi води!

Подала i знову сiла.

- Гаїнко, ти б затопила вже пiч.

Слухняно внесла дров, затопила пiч, стала й дивилась, як огонь перебiгає по дереву.

- Гаїнко, а чого ти горшкiв не становиш?

Почала Гаїнка горшки приставляти - порожнi.

- Ой, менi лихо та горе! - стогнала Параска.- Що менi тепер робити?

Саме на це вбiгла в хату Катря Карпова:

- Що це ви, бабусю, хворi?

- Та тут я хвора, а тут таке лихо з Гаїнкою сталося! - почала розказувати стара.

Гаїнка чула все, що про неї казано, i мов i не чула, Катря загомонiла до неї:

- Гаїнко, що тобi, голубочко?

- Нiчого.

- То ти журишся. Ти не журись так… Це все людська напрасна,- воно виявиться. Зiнько вернеться.

Молодиця розважала подругу, а та слухала мовчки i нiчого не чула. Катря, придивившись до її нерухомого погляду, аж iзлякалась.

"Оце лихо! - подумала собi.- Вона ж непритомна! Вона ж нi до якої роботи, а мати хвора".

Кинулась Катря до печi:

- Ось постривайте, я вам пособлю!

Поробила що треба, поприставляла до вогню горщики.

- Спасибi тобi, дочко! - дякувала Параска.

- Гаїнко, дивись, щоб горшки не збiгли! - наказаї ла Катря.- Я зараз вернуся.

Метнулася додому, розказала про все Карповi, забрала дитину та й знов до Сивашiв. Поралась, аж поки наварила обiдати, поприбирала все в хатi. Гаїнка сидiла й дивилась на те.

Другого дня, швиденько впоравшися дома, Катря знову прибiгла.

"Погано, що Гаїнка так сидить усе з своїми думками,- мiркувала Катря.Хай щось робить,воно думки розбиватиме".

I почала наказувати їй те або те робити. Та слухалась.

Два тижнi, поки стара Параска була хвора, Катря щодня бiгала до Сивашiв поратися, зазирала i ввечерi. Мати не могла їй iздякуватися.

- Спасибi тобi, дочко! Яка ти добра та гарна! Якби не ти, то щоб ми й робили, бiдолашнi? Дай тобi, боже, вiк довгий та щасливий за твоя добрiсть!

- От, бабусю, що там такого, як я забiжу до вас на яку хвилиночку! Та менi цетце й в охотку - веселiше, як серед людей, а то все дома та дома! - вiдказувала Катря, хоч їй часом було дуже скрутно розриватися на двi хати, а веселощiв у Сивашiв було стiльки, як на кладовищi.- Аби ви та Гаїнка швидше остербували - ото добре було б.

I вона клопоталась, бiгала, пособляла, завсiгди така щира й привiтна, мовби коло своєї дитини. Не стало в Сивашiв грошей - вона вирядила Васюту повезти в город та продати трохи хлiба. За тi грошi покупили що треба, ще й у волость повiддавали оплатки.

Помочi добрi люди давали, жити було можна, та не могли вони дати помочi душi людськiй, не могли розважити її горя великого. Катря силкувалася розважати й матiр, i Гаїнку. Матерi мов легшало вiд тих розмов, а Гаїнка хоч i слухала, та, мабуть, нiчого не розумiла.

Вона не плакала, не тужила, не нарiкала. Вона мовчала. Робила все, що їй загадувано, i помалу звикла все робити як треба: поралась, шила, давала їсти,- так, мов i звичайно. Тiльки вона нiколи не думала про те, що робить: воно робилося саме. Вставала вранцi й думала: "Вже день". Друга думка: "Боже, який довгий… хоч би вечiр!" Тодi бралася робити все, що їй наказувала Катря або мати. Скаже "порайся!" - порається, "ший!" - шиє. А як нема чого робити, сяде бiля столу сама собi та й сидить випроставшися, i дивиться в якусь цятку. А в думках тiльки одно: "Уже минає день, от уже вечiр…" Приходив вечiр, приходила нiч… Iнодi вона спала, як утомлялася, iнодi лежала безсонна всю нiч i дивилася в темряву… Дивилась i думала: "От уже нiч почалася… яка довга!.. От уже минає… От уже ранок буде…"