Полiцiянт лаявся, бо був гнiвний (вiд старших йому сьогоднi добре впало), а з гнiву вкинув зайву чарчину, а надто хотiв повеличатися перед селючкою, щоб вона не подумала, що й вiн з такого ж села, як i вона.
- Падлюки!.. Злодiї! Путящому чоловiковi спокою через вас нема!.. Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз не було. Шарлатани! Шалапути!
Перелякана Гаїнка далеко вже вiдбiгла, а вiн усе не вгавав.
"Боже мiй! - думала собi.- Що ж це менi робити? Да тут такi люди, що я не допитаюся!.. Ой нi, треба допитатися!.. Питатиму, аж поки таки довiдаюсь. Попитаю ще панiв".
Назустрiч бiг якийсь панок iз цiпочком у руках. Озвалася до його, але вiн i не спинився навiть. Вона пiшла помалу вулицею, вдивляючись в обличчя: котре не таке страшне буде? Незабаром побачила якусь невелику дiвчину в темнiй сукнi, з книжками в руках.
- Здоровi були, панночко!
Бiлявенька панночка, дивуючись, глянула на неї своїми ясними очима. Очi були ласкавi, i Гаїнка недаремне оповiдала перед ними про свою пригоду. Панночка так добре розказала їй, куди йти, що вона враз утрапила простiсiнько до острогу.
Високi товстi мури оградою, а за їми здорова бiла кам'яниця. Гаїнку аж холодом пройняло, як вона на них глянула.
- Отут моє серденько гине, як квiточка в льоху попiдземному!..
Перед великою залiзною брамою стояв солдат. Пiдiйшла до його, вклонилася:
- Здоровi були!
Поглянув на неї повагом, не озвавсь i одвернувсь мовчки.
- Я до вашої милостi… Солдат мов не бачив її.
- Тут мiй чоловiк у тюрмi сидить…
Вiн не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.
Вiн подивився на його, повагом заховав у кицiеню, тодi повернувсь до неї й промовив:
- Ну?
- Адже це острог?
- Ну?
- Тут мiй чоловiк сидить… Зiнько Сиваш…
- Ну?
- Пустiть мене побачити його!
- Гм… Дурна баба!.. Проходь далi, тут так не пускають.- I одвернувся.
- А як же тут пускають? Скажiть, спасибi вам!
Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срiбну грошинку. Заховавши й цю, вiн повернувся:
- Твого… Зiнька, чи як там його? Судили вже чи нi?
- Нi…
- Ну, дак треба бумагу вiд слiдствувателя,- тодi й пустять.
- А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..
- Дурна баба! Кажуть тобi: принеси бумагу вiд слiдствувателя, тодi й пустять… А тепер - марш собi, не стiй тут, не можна!..
- Да де ж слiдствуватель живе хоч би менi знати!..
- Не моє дiло!.. Геть iзвiдси, бо не можна!.. Геть, кажу тобi!..
Гримнув так, що Гаїнка аж вiдбiгла злякана. Iшла вулицею й думала: "Коли б послав менi бог iзнову таку панночку, щоб вона менi розказала, де той слiдствуватель живе!"
Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан i розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Пiдiйшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла,- вона їм розказала…
- Буде тут вибiгати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слiдствуватель кличе, дак вiн того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.
Вона сiла. Незабаром вибiг i писарчук:
- Сидiр Харченко!
Один чоловiк устав i пiшов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:
- До вашої милостi…
- Чого тобi?
- Менi чоловiка побачити.
- Якого чоловiка?
- Мого… Зiнька Сиваша… вiн у острозi…- А! ну, добре… посидь тут, пiдожди!.. Вона сiла ждати. Довго ждала…У же всi люди перейшли, тiльки двоє зосталося, уже й сонце пiдбилося вгору та й униз почало сiдати,- вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибiгав, але все одно вiд його чула:
- Пiдожди!..
- Знаєш що, молодице? - сказав один чоловiк.- Я вже бачу, що з твого дiла нiчого не буде: оце нас покличуть, а тодi писарчук вибiжить та й скаже: приходь завтра,слiдствувателевi нiколи сьогоднi!
- Ой боже мiй! - злякалась Гаїнка.- А що я робитиму? Менi ж треба сьогоднi!
- Та що робити? Пiвкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слiдствувателевi про тебе, дак той i покличе. А то й три днi ходитимеш, то нiчого не буде.
Гаїнка послухалась i вкинула пiвкарбованця в руку… Її покликано до слiдчого.
- Що тобi?
Вона низько-низько вклонилася:
- Паночку, чоловiка хочу побачити. Зiнька Сиваша… пустiть!..
- Не можна його бачити. Вона так i похолола.
- Не можна бачити,сказав слiдчий,- бо вiн дуже впертий, нiяк не признается.
- Та як же йому признаватися, пане? Вiн же не винен!..
- Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тодi й пускатиму до його родичiв. А тепер - нiякi
- Паночку! Змилосердiться!.. Помилуйте!..
- I не проси, й не кажи!.. Iди собi!.. Слiдчий повернувся та й пiшов з хати…
Пiзно ввечерi вернулася додому Гаїнка. Увiйшла в хату, не роздягаючись сiла бiля столу та й похилилась на його.
- Дочко! Дочко! Що тобi? - злякалася мати.- Що тобi сталося? Чи ти бачила Зiнька?
- Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що вiн вбив Грицька, тодi пустять…
- А бодай же й вони самi, i їх дiти такої ласки вiд людей зазнали!…
А Гаїнка тiльки стогнала…
Поки отаке робилося в Сивашевiй хатi, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:
- А що, Остапе, чути за твого зятя?