Пiд тихими вербами

- Невозможно! - крутнув головою Копаниця.- Одно, iцо не грублять: ти його хоч i вилай, то вiн каже: "Господин старшина, ви не лайтеся, бо я па вас жалобу проiкнесу",- а друге: хоч i зробиш, так вiн тодi таку тобi кутавасiю з перцем пiднiме, iцо хуже буде, нежелi за Дениса Пилиповича землю. Нi, це не йдьоть!

- А менi здається,озвався Рябченко,- що Михайло Григорович таки правду каже: iменно їх, треба провчить. Хоч не всiх, дак хоч самого Зiнька. Тiльки не так трохи треба заходжуваться.

- Ну, а як же?

- Нишком, щоб нiхто не бачив, та щоб i вiн не знав, хто його провчив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йому й сказати: оце тобi за те й за те, а хто каже - чорт його зна. Тодi йому жалiтися нi на кого й нiяк, а боятися буде. Не до смертi його бити, не, а так - добре пополохати, щоб трохи полежав та почухався.

- А що ви думаєте? Воно й правда! - доводив Тонконоженко.- Поки ми їх не почнемо вчити, дак нiчого дiла не буде. А як одного та другого провчимо - тодi його страх возьметь, нишком сидiтиме.

- I не висьма важна штука,- розказував Рябченко.- Це можна так ловко зробить, що моє поштенiє!.. Тiльки щоб Григорiй Павлович подозволив, бо без господина старшини тут нiяк нельзя.

- Хто його зна,казав Копаниця,- це, коли хочете, непорядок i дайже буйство… Ну, та задля такого дiла,- засмiявся вiн,- можна й манюсiнькоє буйство соченить.

- I чудесно! - задовольнився Рябченко.- За тиждень, за два й готова штука буде. Зiнька положимо, а самi тим часом у громадi крутнемо.

- Ну, тольки, знаєш, Яхрем Семенович, ти тоже не весьма-очинь! А то щоб так не було, як iз Панасом.

- Ото ж таки! Хiба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так iздєлаєм, що ну! I науку получить, i живий останеться…

Товариство повеселiшало. Чарка жвавiше заходила з рук до рук, наче й горiлка в їй посолодшала. Довгенько ще випивали та закусювали…

Проминуло з тиждень.

Одного разу Рябченко прийшов у свято до церкви, вистояв утреню, а тодi, не хотiвши йти додому та знов приходити до служби (бо йому таки далеко було), зостався пiдождати в сторожцi,- там звичайно дожидали люди, поки вдарять до служби. Та цього разу людей було мало: троє дядькiв та Микита Тонконоженко. Сидiли та гомонiли гуртом, а далi так трапилось, що тi повиходили, а зосталися вдвох Рябченко з Микитою.

"От i добре,подумав собi Рябченко,- хотiв був до його сам пiти, та тут лучче буде побалакати: хай люди не знають, що вiд мене до його стежка є".

I вiн загомонiв до Микити:

- А що, Микито, не пощастило тобi Гаїнку зачепити,- повернувся-таки Зiнько.

- А штоб вон луснул! - сердито гарикнув Микита.

- Ну, а вже ж i жiночка була б тобi хороша! Одно слово - як лялечка!

Микита тiльки плюнув зо злостi.

- I все цей Зiнько тобi на завадi стає,- правив своє Рябченко.- От тодi в тебе Ївгу одбив.

- Падлець, одно слово! - вилаяв Микита.

- Все Васюту настренчує, щоб iз тебе на вулицi знущався.

- Нигодяй! - I Микита аж побiлiв iз серця, згадавши вiршу про Трандиту.

- Настоящий нигадяй! I таке зловредне, що кожному шкоди наробить. Тепер таке почав, що як виграє справу, дак ми всi хоч з торбами попiдвiконню йди.

- Та ну? - здивувався Микита.Нивжлi такое плохое дело?

- А ти ж думав як? Коли в Дениса однiмуть землю, а мужики почнуть брати собi в Добровольського, дак тодi, брат, наша земля, що в Горянського ми найняли,- вона їм без надобностi. Ми тодi на льод сiли, бо нам нiчим буде Горянському заплатить. А в контрахтi тисяча рублiв невстойки - он що! Поцiнують тодi, брат, нас усiх та й тебе з батьком.

- Вот так штука! - аж злякався Микита.- Дак через такого падлеца да нам усем пропадать?

- А що ж ти зробиш? Якби його чортяка винесла куди хоч на який мiсяць або два, дак ми б могли собi раду дати i пересельську землю вдержати, а так - нема ходу: що нi почнемо, що нi зробимо - вiн i переб'є, вiн i переб'є! Хоч би захворiв абощо… то все якось би впорались… Ех, Микито, як я гляну на теперiшнiх парнiв, дак один пустяк, та й годi! Якби я парубкував, дак хiба б я попустив отак iз себе смiятися якомусь там Зiньковi, як вiн iз тебе насмiявся? I Гаїнку, й Ївгу… Ех!..

- Ну, а що б ви iздєлали? - спитав, почервонiвши, Микита.

- Хi, не знав би що! Зобрав би хороших парнiв три-чотири душi та й дав би йому доброї матланки - от що!

- А що ж, ви думаєте, що я етого не могу? Вот возьму да й iздєлаю!

- Поки хвалько нахвалиться!

- Какой я вам хвалько! Вот возьму да й монуминтально iздєлаю. Мєсяць буде чухаться - не вичухається,- такого вгощенiя дам!..

- Хто його зна… Звiсно, була б це штука славна, i не самому тобi було б добре: поки Зiнько вичухався б, то ми б у громадi по-своєму крутнули… А то поцiнують нас…

- Будь я первой падлець, если не iздєлаю! - скрикнув Микита.

- Та ти не гукай так: це, брат, тихенько треба робити,- припинив Рябченко та й почав нишком розказувати, як та що треба робити, щоб усе було добре.

На церквi бевкнув дзвiн.

- О, вже й до служби,- сказав Рябченко, i обидва з Микитою перехрестилися.- Треба йти… Тiльки ж ти гляди, Микито! Понiмаєш? Нi я тобi нiчого не говорив, нi ти менi…