Пiд тихими вербами

А вiн спав i дедалi дихав рiвнiше, спокiйнiше. Удосвiта його дихання зробилося таке рiвне й тихе, що Гаїнцi здалося, мов уже вiн перестає дихати… Нахилившися над їм, слухала довго…

Розвиднiлось. Зiнько поворухнувся, розплющив очi i вперше озвався голоснiше:

- Гаїнко!..

Вiн звiв руку i за шию прихилив її голову ближче до себе, промовивши:

- Моє серденько…

I враз Гаїнка скрикнула голосним плачем i вибiгла з хати. Мати й дiд Дорош злякалися й кинулися до Зiнька, думаючи, що вiн уже вмер.

А Гаїнка вибiгла в противну хату, впала перед образами й ридала так, що аж груди їй розривалися. Але почувала, що з тим плачем верталася до неї сила, оживала душа, як земля, морозом згнiчена, вiд сонячного погляду оживає.

Вiн озвався!.. Вiн буде живий!.. Це вона знала й оживала сама…

Дiд знайшов її й привiв знову до Зiнька…

Ввечерi Гаїнка таки намагалася сидiти нiч, але й сама не помiтила, як заснула, схилившись на лаву,це була вже їй четверта нiч без сну.

Мати з дiдом пильнували хворого…

Другого дня йому трохи полегшало, та тiльки ж трохи. Минув тиждень,Зiнько все лежав. Тяжкi думки снувались у його в хворiй головi. За що? Що вiн лихого зробив людям? Вiн тiльки оступався за правду, а вони ганьбили його, в тюрму закинули i тепер трохи не вбили, здоров'я збавили. Чи то ж правда є на свiтi? Коли тепер таке, то далi ще гiрше буде: i зовсiм його вб'ють. Добуватиметься, досягатиме чогось, а смерть ураз все зруйнує… Та й чи Добудеться чого? Коли в їх така сила i нiчого вони не страхаються робити. Ой, чи не краще воно буде не змагатися вже, облишити це все та, коли бог дасть йому здоров'я, тихо жити, нiкого не займаючи, щоб i його не займано?

От i хазяйство. Тодi бiльше як три мiсяцi згаяв, у тюрмi сидячи,- воно ж у господi не побiльшало, а поменшало. А тепер? Хто його зна, доки ще вiн лежатиме. А надворi ж весна вже зеленiє, треба ж i сiяти, й орати. Хто ж те все зробить? Будуть вони цього року без хлiба сидiти!

Як гарно, як добре було торiк повеснi, як iще нiчого цього не починалося! Зiньковi згадався той день, як вiн iшов торiк полем на пасiку та озирав хлiб високий та буйний, що хвилями котився поперед їм. I так мов запахло Зiньковi тими пахощами польовими, мов повi яло на його тим вiтром теплим i потягло його в поле непереможною могучою силою… Пiдвiвся, хотiв устати - i гострим болем пройняло йому груди,упав назад, на подушку…

Земленько моя рiдна, ти ж неорана-невпорана лежиш! Та хто ж тебе зоре, хто ж тебе засiє, хто ж тебе житами-пшеницями покриє? Лежить твiй робiтник як колода, рукою не рухне, ногою не ступить на тебе, моя земленько!.. Сиротою ти зостанешся недоглянутою, а ми без хлiба святого…

I буйнi сльози котилися в його по обличчю…

Треба щось же йому думати,так же не можна. Прохав дiда, щоб той найняв наймита: удвох iз наймитом хоч трохи впорали б землi. Дiд казав: "Добре! Добре!" - а наймита Зiнько так-таки й не бачив, от уже три днi, а все нема.

Увечерi Зiньковi так полегшало, що вiн уже сидiв на лiжковi з закладеною за спину подушкою. На столi блимала лампочка, а бiля неї, з шитвом у руках, сидiла Гаїнка. Зiньковi виразно було видко її схилене до роботи обличчя, поблiдле за турботами та за безсонними ночами.

- Як ти змарнiла, Гаїночко! - промовив Зiнько.

- Мовчи вже! Сам гарний! - вiдказувала вона жартом, удивляючись у знеможене Зiнькове обличчя, що здавалось iще страшнiшим у темнiшому куточку.- Сам гарний: жовтий, як вiск, а худий, як скiпка, ще й очi позатягало, а пiд їми мов хто чорним попiдводив.

- Може, ти? - шуткував Зiнько.- Ти ж примазувала оце колись.

- От, не мала б чого робити!.. Он треба тобi сорочку к великодню пошити, щоб ти не був такий сердитий, як вiтер, що як йому мати дасть товсту сорочку, то вiн зараз розпустить губи та й почне з серця вiяти, що аж дерева стогнуть… Стривай, он хтось iде!

В сiнях справдi щось тупало. Дверi вiдчинилися, i в хату вступили Карпо та Васюта, а за їми дiд Дорош.

- Здоров, брате! Ще не спиш? О, та ти вже сидиш! Пiшли нашi вгору, як той циган! - вигадував Васюта.

- Сиджу… Сiдайте й ви!..

- Спасибi… Таки тобi полегшало, Зiньку? - питався Карпо.

- Полегшало…

- Дай боже, щоб i встав швидко! Тодi зараз можна буде позивати тих, хто побив тебе.

Зiнько махнув рукою:

- Про iдо думати!.. Хо-i би одужати!.. Та й на кого я жалiтимусь? Хiба я апаю, хто це зробив? Я ж нiкого не пiзнав.

- Повинен урядник iзкаити!.. А коли не знайде, то в город жалiтися. Не можна ж так лиходiям безбожник; попускати, не послухали тодi слова мого, а iстинно воно було, кари на їх великої треба: хоч би й смертi завдати лютим, то й того вони заробили грiхами своїми.

- Годi-бо. Карпи, облишмо це! - прохав Зiнько. Йому було тяжко тепер про це говорити.

- I справдi, хай йому, Карпе, - сказав Васюта.- Говорiмо краще, чого прийшли. Адже ми до тебе за дiлом.

- Скажете.

- То видавай лиш нам зерно!

- Яке зерно? Нащо?

- Ото - нащо! А iце хазяїн! Щоб сiяти, хiба ж нащо?

- Та де ж його сiяти?

- На твоїй нивi. Ми вчора та й сьогоднi ще орали.

- Як то?