Пісні далекої Землі

Один стародавній філософ якось зауважив, що коли людина знає, що її повісять завтра вранці, її розум працюватиме бездоганно. Щось подібне сталося з усім людством в останні роки четвертого тисячоліття. Якщо визначити мить, коли люди нарешті усвідомили правду в усій її страшній наготі, то настала вона тієї грудневої півночі, коли рік 2999й змінювався на 3000й. Бачачи, як з’являється на всіх табло ця цифра «3», ніхто не міг позбутися думки, що цифри «4» вже не буде ніколи.

Однак ще з півтисячоліття можна було жити спокійно, і багато чого зможуть зробити ті тридцять поколінь, яким іще судилося жити та вмерти на Землі, як і їхнім предкам. За цей час вони могли принаймні вжити заходів для збереження знань, яких набуло людство, та найвеличніших витворів культури й мистецтва.

Навіть на зорі космічної ери, коли перші автоматичні зонди полишали межі Сонячної системи, вони несли з собою музичні записи, послання й малюнки на випадок, якщо їх зустрінуть інші дослідники Всесвіту. І хоч жодних ознак чужих цивілізацій у своїй галактиці земляни так і не виявили, все ж навіть найзапекліші песимісти вірили, що розумне життя таки існує десь серед мільярдів інших островів матерії у космосі, які були повсюди, скільки сягали найпотужніші телескопи.

На протязі сторіч терабайт за терабайтом інформації про знання й культуру людства висилалися в напрямку туманності Андромеди та її віддалених сусідів. Нікому, звичайно, не судилося знати, чи хтось прийняв ці сигнали, а якщо навіть прийняв — то чи їх зрозуміли. Але мета цих послань була ясна чи не кожній людині: то було прагнення залишити про себе останню вісточку — щось на зразок сигналу з текстом «Знайте — і ми колись жили на цім світі!»

На 3000й рік астрономи вже були певні, що своїми велетенськими орбітальними телескопами обнишпорили простір у межах п’ятисот світлових років від Сонця, виявивши всі наявні планетні системи. Були знайдені десятки землеподібних світів, а деякі з найближчих були піддані більшменш детальній зйомці. Деякі мали атмосферу з такою невід’ємною ознакою життя, як надмірний відсоток кисню. Можна було з достатньою ймовірністю припустити, що люди там вижили б — якби змогли туди дістатися.

Люди не могли, але Людина могла.

Перші кораблірозсіювачі були надто примітивні, але вони дали сильний поштовх розвиткові технології. З тими двигунами, які було розроблено на 2500й рік, вони могли, несучи свій дорогоцінний вантаж із замороженими ембріонами, досягти найближчої планетної системи за двісті років.

Втім, людські ембріони — то була найменша частка вантажу. Ще доводилося везти автоматичне обладнання для пробудження до життя й вирощення тих потенційних людських істот, для навчання їх, як вижити в невідомому, але, можливо, ворожому середовищі. Було б марно — та й, по суті, жорстоко — порозкидати голих, нетямущих дітей по світах, настільки ж непривітних, як Сахара чи Антарктида. їм слід було дати освіту, необхідні знаряддя, навчити, як шукати та використовувати тамтешні ресурси. Після посадки розсіювача, який перетворювався на Материнський Корабель, він мав би дбати про кілька поколінь земних посланців.

Та й не одних лише представників людської раси слід було везти, а повний біологічний набір організмів: рослини (хоч невідомо було, чи буде там для них ґрунт), свійські тварини, а також численне розмаїття комах та мікробів — на випадок, якщо нормальний цикл виробництва харчів дасть збій і виникне потреба повернутись до стародавньої практики.

Це починання мало одну безперечну перевагу. Всі хвороботворні бактерії й усі паразити, від яких людство страждало з незапам’ятних часів, можна було залишити на Землі, щоб вони загинули під стерилізуючим випроміненням Нового Сонця.

Банки даних, «експертні системи», здатні дати раду в будьякій з можливих ситуацій, роботи, механізми заміни й налагодження — все це треба було сконструювати. І так, щоб вони могли функціонувати щонайменше дві сотні років.

Хоч ця справа здавалась нездійсненною, вона була така заманлива, що майже все людство взялося до праці. Адже люди мали перед собою довгострокову мету — останню далекосяжну мету, яка могла виправдати факт існування життя, бо воно тим самим не закінчувалося навіть після загибелі Землі.

Перший корабельрозсіювач залишив Сонячну систему 2553 року, прямуючи до найближчого з близнюків Сонця — зірки Альфа сузір’я Центавра. І хоча кліматичні умови на її планеті Пасадена, завбільшки такій як Земля, були вкрай несприятливі через вплив розташованої поблизу зірки Бета Центавра, до найближчої планети було вдвічі далі. Щоб долетіти до СіріусаІкс, потрібні були чотириста років; коли розсіювач туди прибуде, Земля вже, мабуть, загине.

А щодо Пасадени, то, якби її вдалося успішно колонізувати, часу було б удосталь, аби про цю добру новину сповістити людство. Двісті років на сам політ, п’ятдесят, щоб там укорінитися, побудувавши, зокрема, невеликий передавач, і всього чотири роки на те, щоб сигнал повернувся на Землю, — що ж, як пощастить, то вже десь у 2800 році слід чекати всенародного тріумфу…