Подорожі філософа під кепом

Лох [261] ніжно пахнув, тонкіше і привабніше, ніж крикливо надушена біла акація, клени й тополі пахли як молодий столяр, що несе банку з щойно звареним каруком;[262] все це було прекрасно, але не можна було їхати в степ до розвідувальних партій, доводилося чекати, поки підсохне дорога.

Рискнули виїхати після обіду. Уже по степовій дорозі на Сокол почали з'являтися перші грізні ознаки бездоріжжя. У низинах землю розворотило колесами, як плугом, на цілі кілометри понад дорогою стояли брили землі, вивернутої наспід. Вода з калюж оприскувала переднє скло і кожен раз доводилося вилазити, щоб витирати з нього брудні патьоки.

Надвечір машина зав'язла на дамбі біля Карабатана.[263] Поруч із дамбою був гладкий високий сор, шофер Костя не рискнув їхати ним і загинув на дамбі. Дамба була твердіша, ніж сор, але глибокі коломиї не дозволяли розігнати машину, коломиї чимдалі більшали, і нарешті півторатонка стала. Бабуся, що сиділа в кузові, залишилась ночувати на своїх клунках, а ми з Костею побрели через воду спати на станцію Карабатан.

До станції сунули вогні: ревучи на першій скорості в болоті, підійшла машина. Кузов був напівзакритий полотном серед дощок, лопат, воротків сиділо троє хлопців – це була аварійна машина Нафтопроводу.

З кабінки вийшла висока, красива дівчина-шофер. Вона була боса, низ чорної спідниці розірваний, рукава на сильних руках засукані. Видно було, що вона теж сиділа з машиною в грязюці. Почувши, що ми зав'язли на середині дамби, вона змахнула рукою – тут треба каната з півкілометра удовжки, а інакше не витягнеш, тільки посадиш і свою!

Костя з тим погодився. Нам доводилося ночувати, за ніч могло добре підсохнути. Та все ж ми з Костею пішли подивитися, як вона проїде сором, єхидно сподіваючись, що вона теж зав'язне десь недалеко від нас у самій середині сора.

Але вона знала діло. Вже від станції вона розігнала машину у повний хід, дійшла до середини на четвертій скорості, достеменно в тій самій секунді, коли треба, переключила на першу і, ні разу не спинившись, проскочила сор. Довелося нам, зітхаючи, брести назад на станцію.

Вночі був вітер. Коли ми рано прийшли до машини, розумна стара уже назбирала цілу купу сухоі трави, із собою ми принесли дві дошки, украдені на станції, і за три години вибралися з дамби.

За Карабатаном Костя показав мені місце, де сиділа дівчина з аварійною машиною. Дві глибокі вимоїни хрест навхрест перетинали колію, а навколо них була ціла дренажна споруда, дотепно спланована і акуратно виконана.

Так уже на шляху до степової розвідки ми зустрілися зі справжньою жінкою. Ми перегнали в Бек-Беке [264] ще одну машину, з якою вночі була аварія. Нафтопроводський шофер віз шістнадцятиметрові труби, що лежали кінцями на причепній повозці. Недалеко від Емби через одну з канав був місток, його порозтягли на дощечки ті самі нафтопроводські шофери, щоб підкладати під колеса. Цей шофер чи не знав, чи забув про це і з розгону ускочив у канаву. Машина спинилася різко, і важкі труби, по інерції стрибнувши вперед, пробили кабінку, як ажурний папір. Випадково ні одна з них не зачепила шофера, він зостався живий, а тому підкопав канаву і доїхав до Бек-Беке.

На розвідці начальник картирувальної геологічної партії Лесансанч і геодезист Лесесеіч цокали зубами від холоду в подертій кибитці. Дощ накоїв лиха, але щоб його не було, все життя в степу почало б умирати з травня місяця, не встигнувши народитись.

Лесансанч, рицар без страху і без догани, молодий лисий геолог із бездоганним московським прононсом, був, деяким способом, простою протилежністю до Лесесеіча. Лесесеіч – довершений джентльмен, високий білявий ленінградець, з більш ніж англійською витриманістю і коректністю, яку він придбав у Червоній армії за одинадцять років служби в ній.

Обоє вони першорядні спеціалісти і золоті хлопці. По декілька років заспіль вони аж углиб осені жили в степу в подертих кибитках, часто на хлібі та воді, бурили, тріангулювали, інструктували практикантів, зробили величезну роботу, і ніхто зроду не чув од них жодного грубого слова, ніхто не бачив їх похмурими або сердитими.

Та все ж таки вони зовсім-зовсім різні люди. Вода і камінь, вірші й проза, лід і полумінь не такі різні, як вони.

Лесансанч має розум радше на французький штиб, він красномовний, завжди легко і природно дотепний, надзвичайно галантний з дамами і, як кажуть англійці, носить своє серце на рукаві (на похваті для всіх прекрасних птиць).

Лесесеіч, навпаки, скупий на слова, стриманий, спершу навіть здається, що трохи холодний, з ним завжди надзвичайно галантні дами і на рукаві серця він не носить: обчищає з рукава навіть пушинку.