Подорожі філософа під кепом

Нема потреби цитувати їхні прізвища, адже їх багато. На Танатарі, Искине, Нармунданакові,[265] Кул Сарах, Озинках працює такий самий добірний народ. Геолог у калошах, що приїхав з Астрахані, виявилося, був напівбожевільний склочник і його моментально вирядили, звідки приїхав. Тріангулятори ж, хоч той, який сивіший, хоч той, який рудіший, увійшли в темп степової роботи. Їм нелегко: який сивіший, тому вже шістдесят років, а який рудіший – хворий на сухоти в третій стадії, але вони добрі робітники, їх цінять і бережуть, вони не збираються виїздити з пустині.

До вечора ще можна було зайти на бурові. Після справжніх бурових розвідувальні станочки Креліуса та Вірта [266] здаються смішними іграшками, але на отих лялькових станочках Лесансанч умудряється давати проходку більшу, ніж вимагається від великих станків. Насталювати долота твердим сплавом майже неможливо в пустині, долота заправляє простий коваль, і все ж таки бурять дуже швидко.

Усе ж якось чудно було дивитись на ці штучки. Вся бурова Ганіеля уміщається на одній підводі. Бурильну трубу можна підняти однією рукою і робити нею гімнастичні вправи.

Широколиций бурильник, мов Гуллівер у країні ліліпутів, навис над скважиною і посилював тиснення на забій силою своєї власної правої руки. Насосик качав глинястий розчинець, і він виходив двома жолобочками у ямочку, звідки його знов брав насосик.

Надивившися на станочки, ми пішли назад до табору. Він ожив надвечір, і молоді геологи, геодезисти, геофізики-студенти лаврентьєвського технікуму, які вже знайшли багату нафту на Кул Сарах і твердо вирішили завоювати всю пустиню, повернулися з поля. Напівголі дівчата, що зробили по тридцять кілометрів верхи на коні і пішака, порались і співали в великій кибитці.

Одна з них перейшла десять кілометрів з мірчою линвою, п'ять разів нахиляючись і забиваючи п'ять кілків на кожній сотні метрів, а всього п'ятсот кілків і дві тисячі п'ятсот ударів молотка і ще управлялася при цьому командувати тріангуляційною партією. Було ще декілька таких, сильних, спалених сонцем. Та були й ніжніші, тих наче потомила спека, вони здавалися сантиментальнішими.

Як вогні бурових башт над пустинею, почали засвічуватись зорі, чимдалі частіше й ясніше, аж от одна впала з башти на землю.

– Що це за зоря? – сказав хтось, – чи це нерухома упала зоря, чи планета? А коли планета, то яка?

Замріяна дівчина, що стояла найближче і теж дивилася на зорі, здивована повернулась до оратора. Але оратор невинним тоном питався далі, цікаво було знати, що думають дівчата про падучі зорі.

У темряві не видно було, чим займається в житті той, що цікавиться зорями, може він і насправді не знає? Дівчина швидко й точно розповіла гіпотезу Канта і Лапласа, перейшла до метеорів, захопилася, почала розповідати про хемічний склад метеоритів, та в цю мить упала друга зірка, і вона одразу змовкла.

– Ех, не встигла загадати! – сказала вона з серцем і пішла до кибитки. У кибитці казакський юнак співав пісню Достлегена. Достлеген був революціонер, його брата вбили баї, його самого вкинули у в'язницю, потім заслали в Сибір. Він повернувся з Сибіру з радянською владою і з піснею, яку він склав у Сибіру:

«Для чого мати коня, як на нім не брати призів,
Для чого мати списа, як ним не бить ворогів,
Для чого мати жінку, як її не кохати ніжно,
Для чого мати друга, як не вмієш умерти за нього?»

XXIV

Дорога понад Уралом. Орли на стовпах. Технічна допомога на вловах. Думки на аероплані. Курчата, що літають за шістсот кілометрів. Магістральна залізниця без води. Остання з уральських гір. Видно город Уральськ.

Назад їхати довелося під прямим кутом до берега Каспійського моря понад Уралом до міста Уральська. Перед революцією Урал був майже єдиною путтю до Емби. Пароплав від Уральська до Гур'єва ішов два тижні, або можна було їхати два тижні кіньми понад рікою. Від Гур'єва до Доссора їхати уже на верблюдах, а далі в степ, де тепер Кос Чагил, Кизил, Кала чи Кул Сари відважувались тільки мандрівці на штиб Христофора Колумба.

Рівним шляхом на добрій радянській машині ми зробили шістсот кілометрів уздовж Урала за один день. Ми проскочили Калмикове, де завїдальнею Паня Швецова одстрілювалась з кулемета від бандитів, не спиняючись проминули Лбищенське [267] – містину чапаєвських боїв, путь ішла понад ланами пшениці, високої і дерзкої, понад луками і чагарниками уральського лугу.

На телеграфних стовпах сиділи орли, здавалося, що всі орли пустині збилися сюди дивитись на легку радянську машину.