Подорожі філософа під кепом

Трубу цю ставили не раз, і кожного разу завалювалась земля навколо від двиготу дизеля. Нарешті, він сам з’явився на млин і своєручно установив трубу – тепер дизель працює без перебоїв.

На млині тім живе голова КНС Радоловки, молодий хлопець і чорнявий без найменшого сліду з бороди чи вусів. Труба, що так довго не хотіла ставати на своє місце, нагадала йому італійця Манцоні.

Італієць Манцоні приїхав з Мелітополя на станцію Нельгівка [77] працювати за рахівника в товарній конторі. Був це чоловік уродливий, чорнявий, добрий робітник і ласий до дівчат. У Мелітополі, місті бджіл, у нього зосталася жінка з двома дітьми, а на станції оселився він у квартирі, що її наймала жінка вантажникова. Сам же вантажник перебував у Мелітополі, місті бджіл, де й працював, ретельно нагружаючи й вигружаючи вагони, і приїздив він до своєї жінки лише раз на тиждень, стомлений від важкої роботи. А жінка його була молода, сильна й вродлива. Італієць Манцоні теж був вродливий і сильний чоловік.

Загадкова й таємнича річ людська природа! Не линуло й трьох днів, як італієць Манцоні й вантажникова жінка замість того, щоб і не дивитись одне на одного і, зустрічаючись, скромно відводити очі в бік, взялися спати в одній кімнаті. Цього мало: спавши вони поводилися так, ніби в нього не було в Мелітополі, місті бджіл, дружини, а в неї ніби не було в Мелітополі, місті бджіл чоловіка.

(«Shoking!» – озвався з мішка вельмичесний отець Чарлз Кінґзлі, але в цей момент кубанець Кошевський перемістив затерплу ногу і влучив чесному отцеві в рота).

Так жили італієць Манцоні й вантажникова жінка довший час і були задоволені з своєї фортуни.

Аж ось одного прекрасного майже безхмарного і дуже теплого літнього дня жінка італійця Манцоні дізналася, що чоловік її, італієць Манцоні поводиться таким способом із вантажниковою жінкою. І приїхала на стацію. У правій кишені її літнього пальта щось було. І що це було, про те догадався італієць Манцоні, хоч він ще не встиг її побачити.

Жінка італійця Манцоні попрохала, щоб його викликано до неї. Але він до неї не пішов, а прохав переказати їй ось що.

Що він, італієць Манцоні, свідомий того, для чого жінка його приїхала на стацію. Що він також догадується, що саме вона привезла з собою в правій кишені свого пальта. Що це є не щось інше, як банка з сірчаним квасом, який сірчаний квас вона, без сумніву, хоче линути йому в лице. Що він ні в якім разі не хоче, щоб обличчя йому обілляли сірчаним квасом. Що, з другого боку, він, італієць Манцоні, сам також свідомий тих неприємних почувань, що він завдав їй, своїй жінці. І що він пропонує їй висилати у Мелітопіль, місто бджіл, суму достатню їй для прожиття, акуратно щомісяця.

Вислухавши таких його слів, переказаних через післанця, жінка італійця Манцоні віддала банку з сірчаним квасом і, пішовши до нього, мирно з ним умовилася щодо розмірів суми й коли її присилати. Так, нарешті, немов та труба при млині, все устаткувалося й опинилося на належнім місці.

Після цього ми з отцем Чарлзом Кінґзлі теж розповіли кожен історію свого життя, а тачанка наша чимраз наближалась до Радоловки.

XXXIII

У колгоспі «Комунар» оце збудували свинарник на 75 свиней. Поки що немає де дівати приплід, і по одному поросяті віддають на кожного члена артілі, за плату 10 карбованців. Побудовано також кошару на 90 овець і будується ще кошари на 300 овець. Бо є постанова в районовому масштабі всю племінну вівцю віддавати колгоспові «Комунар», як найміцнішому й найупорядкованішому.

Отже протягом найближчих місяців колгосп «Комунар» годуватиме над тисячу овець.

Колектив «Комунар» – дитина вже чималого віку. Про колективізацію в селі Радоловці так лаконічно розповідає невідомий історіограф:

«Колективізація в селі Радоловці почалася з 1922 року. Організувався колектив „Червоний Промінь“ з 9-ти членів, „каковой“ і проіснував до 1924, а далі розпався з усяких причин. Не було відповідальних досвідчених керівників, не було допомоги з боку громадських організацій і, нарешті, у складі колективу був куркуль. Цей куркуль розвалив колектив зсередини.

На місці розваленого колективу року 1926-го організувався соз „Труд“ з 5-ти членів. Пізніше він розвинувся в артіль „Рівність“, „каковая“ мала 16 членів. Завдяки класовій чистоті членів артілі і її авторитетові серед трудящих мас села на 1 серпня 1929 року в селі було вже три артілі, що об’єднували 107 господарств. У лютому місяці 1930 року всі три артілі сполучилися в одну артіль „Комунар“. Завдяки правильній постановці роботи в артілі „Комунар“, відповідному керівництву і добре налагодженому рахівництву (соціалізм – це обрахунок), артіль „Комунар“ протягом лютого місяця виросла, об’єднавши всіх 207 господарств (трішки нездоровий ріст на дріжджах із 107 на 207 господарств за один лютий місяць).

На перше квітня 1930 року артіль „Комунар“ об’єднувала 216 господарств. Усіх же господарств на селі під той час було 218, що й складало на 1 квітня 1930 року 99% колективізації села (знову дещо небезпечний процент запаморочного типу).