Подорожі філософа під кепом

Не буду долігати [99] читачеві тим, як я агітував ясно-блакитну тітку, закручуючи уявлювану кучеряву сократівську бороду і підперши кулаком носа, щоб дати йому форму кирпато-сократичну. Той читач, з яким мені не нудно балакати, хоч би краєм ока свого добачає, в якій добі ми живемо і що про нас скаже історія, не зважаючи на всі наші помилки, на огріхи і на деяке запаморочення від успіхів. Той же читач, що його ідеї регулюються тільки тим, що він сьогодні жер на сніданок, і тим, що йому розповідає кума коло чаю – той читач чужий душі моїй. Може й корисно було б побалакати і з ним також, а тоді написати побутовий роман з болотного життя, але мене враз бере нудьга і дуже хочеться спати.

VII

Найбільше зацікавило мене в тітчиній арґументації те, що, мовляв, робітництво наше малокультурне і до індустріалізації не підготоване. Робітництво, обстоювала тітка свою тезу, не почуває відповідальности за машину і за якість роботи, у відповідь на те я розповів тітці факт, з якого ті мого пера птахи зробили б новелю на сто п’ятдесят карбованців, а я, заїдений баглаями,[100] подаю його, як факт голий, мов п’ятнадцять копійок.

В однім місті, саме коло того завулку, що ковбасою котиться вниз повз вітрини з штанами й капелюхами, у час до нас куди ближчий, ніж потоп і навіть прем’єра «Мікадо»,[101] стояла цинкографія – в цинкографії пахло сірчанкою, ціянкалієм та іншими хемічними фіялками. Один хлопець робочого чесного роду працював у тій цинкографії. Був то копець здатний напрочуд, швидкий на розум і на доброго, на не абиякого мав вийти цинкографа. Від усіх найшвидше перейшов він науку і вже працював коло німецької на тонесенькому склі сітки, яка німецька сітка коштувала небагатій нашій державі ні багато, ні мало раунд шістсот марок золотій валюті.

Хутко і нестримно працював юнак, і одного дня він розбив німецьку сітку на шістсот марок у золотій валюті. У ту саму мить він пішов до майстра і показав йому скалки німецької сітки. Цієї ночі він не спав, не спав також і другої і третьої ночі.

Минув рік і учень виріс на робітника цинкографії. Він працював швидко і точно. Він роздивився до найменших деталів усе приладдя і нова німецька сітка на шістсот марок у золотій валюті в його руках була як дитина в міцній і певній колисці. Він уявляв собі, що б це було, коли б він знову розбив ту сітку. Його б не розстріляли і навіть не посадили б, можливо, що його навіть не викинули б з цинкографії. Йому довелося б тільки сплачувати рік або два вартість сітки на шістсот марок у золотій валюті. Але як він міг би далі жити? Йому не давали б пройти з тією сіткою, його зняли б з цієї роботи, яку він так полюбив, яку він так спритно, від усіх найкраще робив. Та він і сам зроду не наважився підійти до цієї роботи, коли б розбив сітку вдруге. Пропали б п’ять років науки, в художника одібрали б фарби, в музики одняли б скрипку. Він весь спалахнув кров’ю і стиснув пальці – щось хруснуло – він побачив, що надушив лінійку і сітка взялася жахливою розколиною.

Він оглянувся навколо. В майстерні нікого не було – він навшпиньках підійшов до шафи з хемікаліями, дістав флякон із ціянкалієм, висипав у рота, налив у склянку води і випив зараз.

– Але це був кваліфікований робітник праці, – сказав я, – артист, і може який-небудь вартовий на заводі не від того, щоб винести з півдесятка гайок на грузила для сітей.

– Але ні, – сказала ясно-блакитна тітка. – Є й сторожі, що оце так само, як ви кажете. У нас сторож – а був він випивши, – заснув коло баку з мазутом, крана ж він чогось одвернув. Коли він прокинувся вранці під палючим сонцем Даґестану, то побачив, що витекло сотень з дві відер мазуту. Він привернув крана, вмився і пішов до брата. «Дай рушницю», – сказав він братові. Трохи здивувався брат. – «Але зараз принесеш?» – І сторож узяв рушницю, одійшовши на ступнів сто від хати; було рано і нікого не було на вулиці. Далі він сів долі на солонцюватий ґрунт – побоявся, що застудиться, ба ні, земля тепла, і зняв з правої ноги чув’яка.

VIII

Сторож застрелився під палючим сонцем Даґестану. Здивована ясно-блакитна тітка зчулася, що саме доводить те, проти чого сперечалася. Вечір запав за гори, що немов шерег барсуків чимчикували вздовж залізниці. Кондуктор дав світ і барсуки зникли – тільки щось сопло і сичало в темних вікнах вагону. Скошені сном подорожні лягали, а нумеровані полиці – і з людей робилися двозначними числами.

І я загнав у підголів’я клунка, поклав понад гінкою рушничку і став міркувати, хто саме з пасажирів украде мою фотокамеру, чоботи й, не при ночі сказати, рушничку.