Подорожі філософа під кепом

Ясно одне, що це не був філософ школи перипатетичної, бо перипатетики, відома річ, визнавали гуляння за найглибшу методу філософського мислення.[92] Це не міг бути також філософ-елеат, бо і Ксенофон, і Парменід, і Зенон, і Мелісс, хоч і заперечували реальність всякого руху, а в тім числі і гуляння,[93] але не встановляли за гуляння штрафу в три карбованці. Отже й не елейська школа надхнула залізничного законодавця на його залізний закон.

Хто ж був цей глибокий і завзятий борець проти гуляння? Які злочинні наміри вбачав цей аналітичний розум у тім, на вигляд безгрішнім, гулянні? Хто він, нарешті? Які закони він опублікує згодом? Хто їх збере і збереже для внуків, ті закони?

Ці грандіозні проблеми так розхвилювали мене, що я пішов блукати вагоном, шукаючи, де б причепуритись. Але потяг знову спинився й я мусів вернути на місце. Пасажир вагона подібний до зеленої птиці какаду – йому дозволено «причепурюватись» тільки на ходу – потяга.

Навпаки, їсти він може тільки, коли потяг спинився. Тоді він виходить на станцію і купує ковбасу. Правда, і в самому потязі-кур’єрі є ресторан, тільки ж туди на ходу іти заборонено. Про це є закони в кожному тамбурі. Закони ті, очевидно, встановляв цар Хаммурабі [94] для асирійців чи ще для якихось «сартів»,[95] бо громадяни-населенці потяга спокійнісінько порушують їх, наче їх ніхто не опубліковував. О другій годині населенці м’яких і твердих місцевостей потяга мандрують у вагон-ресторан.

Цупко тримаючись морозних поручат, вони одчиняють засувні двері, переходять один метр зимового степу, ідуть коридором вагона, хитаючись і обганяючи потяг, могили сонних, і потрапляють у соняшний рай ресторану. Він весь у червоному дереві і бронзі – стоять столи, накриті білою скатертиною, присадкуваті залізноногі стільці, і на столах глибокі важкі тарілки. Над головою двокрилий, мов пропелер, бронзовий вентилятор. Сновигають з проділями люди в синіх куртках з бронзовими ясними ґудзиками. Рай.

До остовпілого пасажира підходить вигладжений і вичищений старий і прекрасним голосом питається:

«Што позволітє мссударь?»

Рай!

Рай розтратника, рай широкої натури з вузьким лобом, рай кумів і кум, райний уламок минулого.

Той, хто живе на вулиці Свердлова,[96] щоночі може спостерігати, як раює розтратник. Він не купує мотоцикла, рушницю і фотографічний апарат, він не їде подорожувати в далекі краї, він навіть не наймає автомобіля. Він просто їде у рай – ресторан. Він наймає для себе і для своїх благородних друзів десяток «лихачів» на дутих резинах. Щасливі й п’яні, вони «катаються» взад і вперед по вулиці Свердлова, п’ють в однім, п’ють в другім, п’ють у третім місці. Вони вишукують старих, царського часу, офіціянтів і почувають себе на горах блаженства. І вночі вони йдуть до гурій десь у вокзальному районі. Вони це роблять, а ще сотні широких натур з вузькими лобами заздрять їм з усією силою своїх благородних душ. Це називається в них «пажіть красіво». В цьому їх підтримують ще наші оперетки і досі повні графів, гусарів, циганок і всякої іншої «красівої жізні».

Я спинився в дверях ресторану. Одразу всі витерті місця на моїм піджакові зазяяли, як рани, кожна пролисина на черевиках збільшилася вдесятеро, з одежі позвисали якісь нитки, що я їх раніше не бачив. Але уже до мене підлетів, як на резинах, офіціянт.

«Прашу сєсть мссударь».

Я розумію, що й сам вагон, і написи французькою мовою, і старий офіціянт, і бронзові ґудзики – це утиль старих часів і як-небудь ще згодяться в діло. Комісійні магазини з многомаїтими лаптями з графського плеча нехай збирали данину з непача,[97] продаючи йому трухлявину з дворянським ароматом. Але тепер уже час. Форми й лінії нового життя повинні одягати новий його зміст. За вікном, за орними полями виростали димарі Донбасу.

IV

У вагонний присмерк увіходить книгоноша. Кіш повний романічного життя по карбованцю, по півтора і по два карбованці за життя. У мене є в мішку еспанська книга, про яку буде далі, отже я просто для капости запитую, чи є українські книжки.

– Є, – несподівано відповідає бібліофорна дівчина. Спідсподу коша вона видобуває Остапа Вишню і ще щось. Тільки і Остап Вишня і ще щось, виявляється, переложені руською мовою. Двоє дядь купують роман-газету. Ясно-блакитна тітка купує «Тихий Дон» – Шолохова. Я дістаю свою еспанську книгу і силкуюсь розібратися в тому, що там написано.