Подорожі філософа під кепом

То город-дощ холодний і зелений
Над морем, що під парусом туману
Щодня лаштується його покинути навіки,
Прощає й робить гістеричні сцени:
Мов Емі Робсарт сквайру Тресильяну,[119]
Б’ючись об приступці ґранітного фонтану,
Солону слину ллє на вогкі черевики.

По вінця повний кави і какао,

Мов пароплав батавський, дихає й парує,[120]
Що на Руан записаний у книги,
Дощами змитий ясно і яскраво.
То город-дощ бульвари пришвартує,
Коло церков і ратуш. Рукосуї
Заметушаться, вигружаючи релігії.

То город-дощ під парусом туману

Захований від сонця і від вітру,
В холодній непозбуваній розпуці
Проценти вираховує старанно,
Фантоматичне обчисляє мито
По день химерний, що навіки витре
Його з реєстру східних революцій.

Та це зовсім інакше море. Оце й зараз, у лютому місяці, воно блакитняво-зелене. Перед вікном виростають гранітні загорожі гавані, шкуни й пароплави гойдаються в затишку, мартини пливуть у теплім вечері, а вздовж берега, мов безконечний ремінь невидимої прозорої машини, чорною безкрайою смугою, взад і вперед снують качки. То гоголі, черниці, сиваки й крижні спочивають на каспійськім курорті після довгих мандрів у Росії, Німеччині, Норвегії.

На жаль, більшій частині читачів не заб’ється серце, почувши про гоголів, черниць, сиваків і крижнів. «Як ви можете вбивати безневинних пташок?» – запитували в мене, розуміючи під безневинними пташками качок усякого пера.

Коли б я був крижнем і в дурній голові крижневій моїй були б законилися абстрактні міркування про долю й ролю крижневого народу на цій зеленій землі, то може я управився б знайти якусь загальнокрижневу мету для всіх моїх співкрижнів і очевидно гостро протестував би проти стріляння в крижнів п’ятим нумером шроту, таке бо стріляння подекуди шкодить крижневому організмові, ба навіть самому життю крижневому.

Та що й я сам не крижень і читачі мої не крижні й не крижачки, то питання це нерозумне. Крижень існує для того, щоб його вбито, засмажено і ззідено. Причина цьому та, що випадково на землі всі організаційні функції перебувають у руках людей, а не крижнів. Так само ми не будемо сподіватись на те, що блощиці, комарі й морква колись знайдуть якусь самоціль для свого існування.

Апотеоз крижня, найвеличніший момент його життя, це той, коли в нього влучив центр заряду і він шкереберть гупає у воду. Для цього він жив, викльовувався з яйця, дзьобав носом ряску, вчився літати, жирував на хлібних полях, нагулював мускули і засвоїв правила на ніч кудись летіти, летіти бездумно, підштовхуваний диким солодким інстинктом – мотати крилами, і в чистім повітрі вечірнім умерти. Той крижень, що вмер від подагри, чи апендициту і зогнив в очеретах, не виконав свого призначення і не гідний славного імени крижня.

Місто Махач-Кала, раніше називане Петровськ, – бо Петро І, воювавши із персами, тут зробив був свій пляцдарм, – має стільки тисяч мешканців, займає стільки квадратових гектарів і зареєстровує стільки випадків малярії пересічно на кожне літо. Потяг стоїть на станції Махач-Кала двадцять хвилин, отже я не управився збігати до міста, порахувати населення, виміряти гектари і зробити діягнозу малярикам, а наводити дані з книжок нечесно та й немає рації – все одно читач не запам’ятає.

Не буду, отже, повідомляти читачеві, що в Махач-Кала живе тридцять дві тисячі душ, що є порт із двома молами, північним та південним, що є чимало двоповерхових будинків, курорт, лікарня з родильним відділом, готель із назвою «Не рыдай» і ощадкаси. Скажу тільки, що це колись російське місто, тепер столиця Даґестану і названа ім’ям Даґестанського революціонера Махач-Дахадаєва.[121] «Кала» значить «фортеця», що ясно вже із назви «Сухум-Кала» на чорноморськім узбережжі.

Швидко за Махач-Кала, проминувши Дагогні,[122] станція Дербент.

XI

Коли я приїхав у Дербент, я дізнався, що утопла велика шалянда з цукром. Шалянду тягли буксиром у Персію. В ній було ні багато, ні мало – сімдесят вагонів цукру. В газетах написано, що сорок вагонів пощастило врятувати. Не легко уявити собі, як можна врятувати цукор із солоної води. Але очевидно, що хоч перси менш робитимуть шербету і рахат-лукуму, то риба в каспійському морі, безперечно, буде колись солодша – як марципан. Очевидно також, що коли в Дербенті не вистачатиме цукру в церобкоопі, то можна буде пити чай з рибою.