Подорожі філософа під кепом

Із вищесказаного можна легко зрозуміти, як живеться на світі машиністові і його помічникові. У десятиградусний мороз при десятибальному вітрі, який вітер через рух паротягу стає практично тридцятибальним, машиніст мало не спирається лівим боком на величезну піч, а правим боком висувається на мороз і вітер. Ті два вікна, що пробиті спереду паротяга, виконують, головним чином, естетичні функції – дивитися крізь них не можна – літом їх запорошує пилом, а зимою затягує парою. Щіток, що автоматично протирали б ці вікна, ми ще не вигадали. Отже, машиніст протягом дванадцяти годин пече одну половину свого тіла і заморожує другу.

Коли потяг спиняється на підхваті, з тендера долинає меланхолійний запах баранячого сала і людського, давно немитого тіла. Виявляється, що на тендері теж є пасажири. Та що вони, азіяти, не мають знайомств із залізничним персоналом, то вони просто їдуть під вітром і морозом на нафтовому тендері. На станції у вечірнім присмерку вони злазять з тендера і йдуть голодувати далі в гори.

Але й на паротязі мало хто поїде підстібуваний самою етнографічною цікавістю. Для того, щоб людина покинула хату і влізла зимою на паротяг, окрім наукових інтересів потрібні ще інші, потужніші стимули. Ті четверо машиністів, що були зі мною на паротязі, всі були мисливці і їхали до перестанку Папас [128] полювати вепра.

Існує декілька теорій, що пояснюють цю найсолодшу, найбожевільнішу страсть, що коли-небудь пересувала людей по величезних просторах землі. Серед широкої публіки найбільше поширена гіпотеза, що мисливська страсть є первісний людський інстинкт, що зберігся з напівзвірячих часів, інстинкт, подібний до того, що примушує нас любити жінок, їсти хліб з маслом, ходити в кіно. У згоді з цією теорією банкір, що будує собі віллу коло Голлівуду, підлягає тому самому інстинктові домовитости, що й галка, яка будує собі гніздо в комині. У згоді з цією теорією Морґан збирає мільйони, підштовхуваний тим самим почуттям, яке керує сорокою, коли вона несе в своє гніздо нікельований ґудзик від штанів. З цієї ж теорії виходить, що дама, яка пошила собі найкоротшу в світі спідницю, переживає такий саме тріюмф, як мавпа, що має найдовший в усьому лісі хвіст.

На мій погляд, ця теорія попри всю свою стародавність і високу науковість, все ж таки не може пояснити всі факти. Вона, наприклад, не пояснює, чому мисливець, убивши зайця, не реве диким голосом, не роздирає йому зубами горлянку і не смокче його гарячу кров.

Друга теорія розглядає мисливську страсть у зовсім інакшому аспекті. Представники цієї (турґєнєвської) школи, навпаки, розглядають мисливство, як акт, що ушляхетнює людську натуру, наближає її до матері-природи, породжує в душі найніжніші, найделікатніші почуття і взагалі веде мисливця простою дорогою із чобітьми і патронташем у лоно святих великомучеників. Убиваючи тисячі бекасів, перепелів і куріпок, мисливець поволі стає чимраз кращою, чимраз добрішою, чимраз моральнішою людиною.

Не зважаючи на всю дику абсурдність цієї другої теорії, вона й досі дуже в ходу серед мисливців так само, як перша теорія в ходу в їхніх жінок. Вище я вже викладав свій погляд на призначення дичини на цьому світі. Дичина, безперечно, існує для того, щоб бути вбитою так само, як яблуко існує для того, щоб бути з’їденим – це, звичайно, не значить, що, вбивши качку або з’ївши яблуко, чоловік стає одразу Буддою, чи святим Миколою-угодником. Ні мораль, ні дикунські інстинкти не мають нічого спільного з полюванням. Полювання, безперечно, є психічна хвороба. Це своєрідне божевілля, яке має ту особливість, що ні один хворий не хоче від нього вилікуватись.

Мені доводилось багато і сильно переживати. Я бачив, як кулеметом скошувало півтора десятка людей, я знав шалену пристрасть гри, я бродив весною по вулицях, як баран, переживаючи неймовірну, небувалу ще в світі любов.

Більше того, я бачив, як коло привокзальної пивні один п’яний протягом двадцяти двох хвилин бив другого по пиці, я тікав від смерти, що гналася за мною по п’ятах, і я читав вірші Шульги-Шульженка.[129] Але ні одна з цих сенсацій не давала і десятої частини тих почувань, що їх дає звичайне і зневажене від філософів мисливство.

Можливо, що сила мисливської страсти, почасти, базується на емоції переслідування. Коли в американськім фільмі публіка, втамовуючи подих, стежить за тим, як герой стрибає з вікна в автомобіль, з автомобіля на трамвайний дах, з трамвайного даху на аероплан і з аеропляну ринає у глиб Караїбського моря, то ця публіка переживає ідею переслідування. Справді, ні один мисливець не буде стріляти в качку, що мирно сидить на воді серед озера, весело вилущує ряску і дбайливо прудить носом воші в своєму пір’ячку. Ні один мисливець не уб’є зайця, що, сівши на задні лапки, розглядає незнайомого дядю з довгим залізним дрюком. Та коли ця качка зі скорістю сорок метрів на секунду, зі свистом розтинає повітря над головою і в невимірно коротку мить зникне з очей навіки, то мисливець хапається за рушницю, щоб її наздогнати.