Подорожі філософа під кепом

Просто переді мною, ступнів на п’ятдесят, у мальовничому безладді розсипано було якесь чудне сіре каміння, круглясте й конічне, якого я зроду не бачив у Даґестанських степах. Що це мало бути? Невже це був той самий табун, що так таємничо провалився крізь вогку від снігу землю.

Я ще раз глянув на каміння. Якщо це був колись табун птахів, то, він, очевидно, закам’янів тисячу років тому. З секунду я вагався, чи мені підійти глянути на чудне конічне каміння, а чи йти далі. Тоді я зробив крок у напрямі закам’янілого музею і в ту ж мить, без найменшого переходу, величезний табун знявся вгору і замерехтів у повітрі тисяччю срібних крил.

Я вистрелив двічі... одна, дві, три хохітви посипались на землю і стрибали між бур’янами. Я кинувся їх збирати, і в цей момент мене знов опанував той самий туманний, прикро неприємний спомин. Підранені хохітви врозтіч тікали від мене і тепер я вже ясно чув близькі, сиплі голоси собак.

Коли я управився підібрати пару хохітов і, тримаючи їх за шийки, ловив третю, з-поза бур’янів виринуло з п’ятеро собак. Передні вже не гавкали, а просто поволі йшли до мене. Чортова хохітва тікала прямо їм у зуби. Я вирішив, що з мене вистачить двох, і все ще, тримаючи їх у руках, – вони були живі, я не міг їх приторочити, почав помалу відступати.

Але я вже проходив у кожусі й важких чоботях кілометрів із двадцять, та й взагалі, навіть голий і свіжий я, очевидно, не міг би втекти від собак по прямій лінії. Я сподівався, що вони просто одчепляться від мене, побачивши, що я не маю до них ворожих намірів.

Коли я оглянувся назад, я побачив, що собаки йшли, не спиняючись, рівною лінією, ні один з них не гавкав, і передній, здоровенний чорний пес був уже в сорока ступнях від мене. Стало ясно, що по-доброму мені втекти не пощастить. Отже, я упустив хохітви, і вони знову затанцювали коло мене в бур’янах, і вистрелив у чорного собаку третім нумером. Собака заскавчав і подався геть, і я знову почав відступати.

Тепер, обміркував я, інші вже не підійдуть до мене ближче, ніж треба, і я зможу, без неприємностей, ушитися із своїми хохітвами.

Та коли я, вже дещо заспокоєний, за півхвилини знову оглянувся назад, собак було вже не п’ять, а штук із одинадцять. Тепер ні один з них не гавкав, і вони йшли рівним півколом і вже перетяли мені дорогу в трьох напрямках. Я почав нервуватися. У мене вистачило б патронів на весь десяток, але я не збирався нищити татарських овчарок. Я дуже добре знав, що значить кожен собака для бідного татарина, що зимою вивів вівці пастися на степ.

Але собаки не відставали і чим далі, то все тіснішим півколом оточували мене. Я знову кинув хохітви і вистрелив у переднього собаку. Чи на цей раз було ближче, чи якраз краще влучив, тільки собака страшно завив і став качатися в бур’янах. Інші спинилися на мить, а тоді, ніби нічого не сталося, знову мовчки пішли на мене.

Я зовсім розхвилювався, остаточно покинув хохітви, насмикав у жменю патронів і приготувався перебити всіх собак до одного. У цю мить я побачив, що від прогнилих сірих стіжків на мене швидко посувалися якісь три фігури. Мені недовго довелося на них чекати. Це було троє тюрків: один з косою і двоє з ножами. Вони бігли так швидко, що я тільки управився закласти два набої з круглими кулями. Коли вони підбігли до лінії собак, я передрейфив до такої міри, що стратив всяку рівновагу і націлився в переднього з них.

«Стій, – сказав я, – а то буду стріляти». Тюрки спинилися і, страшно схвильовані і розгнівані, щось гукали до мене.

Я вже забув чисто про свої хохітви і думав тільки про те, щоб урятувати свою шкуру. Отже я знову почав відступати і, перейшовши ступнів із тридцять, ще раз оглянувся назад, тримаючи рушницю в плечі. Підстібувані різноманітними почуваннями, легко одягнені й взуті в спортивні чув’яки, тюрки знов наздоганяли мене і були вже ближче, як за двадцять кроків.

Щось у мене тьохнуло і обірвалось. Я зрозумів, що так без кінця тривати не може і що рано чи пізно мені доведеться вбити одного з тюрків, і далі або мене з’їдять поночі шакали, або, коли я управлюся перебити їх усіх, мене судитимуть за потрійне вбивство.

Але дрейф мій дійшов такої міри, що я вже не міг думати. Я знову націлився в переднього тюрка і гукнув, щоб вони не рухалися з місця. Вони стали. Стали поруч них і собаки. Але я не міг далі відступати: коли б я повернувся до них спиною, я б уже може і не управився б своєчасно вистрелити.

Тепер я вже перестав і дрейфити. Стріляти так стріляти. І я твердо вирішив, що нехай уж краще мене судять за потрійне вбивство, але я все ж таки постараюся краще вбити їх, ніж дати їм убити себе. Я стояв на місці і акуратно вицілив у живіт переднього татарина. Мій палець лежав не як-небудь, а вже торкався спуску. Коли б середній зробив один крок, я б, чи хотів би я цього, чи не хотів би, всадив би йому кулю в живіт.