Подорожі філософа під кепом

«А як Ґергебільська?» – спитав я через стіл уже до Серга, якого його інструктор у шубі і шапці теж уже одсунув від справ. Серго почав був щось говорити, але чотири суворі погляди змусили його замовкнути. «Дев’ять чирв». Тут було не до Ґергебільської станції з її десятьма тисячами кіловат. Хтось зостався без трьох на дев’яти і записав гомеричну цифру ремізу. «Шість пік!» «Шість треф!» «Шість бубнів!» «Мої шість бубнів!» «Шість чирв!» «Без козиря!» «Мої без козиря!..» «Пас!»

Цей «пас!» був як вистріл з гармати. Хтось не витримав, злякався азарту. Три погляди, надзвичайно презирливі погляди скарали малодушного. Двоєкутній бій точився далі, уже між двома.

– Сім пік!

– Мої сім пік!

– Сім треф!

– Мої сім треф!

– Сім бубнів!

– Мої сім бубнів!

– Сім чирв!

– Мої сім чирв!

– Сім без козиря!

– Мої сім без козиря!

– Вісім пік!

– Мої вісім пік!

– Вісім треф!

– Мої вісім треф!

– Вісім бубнів!

– Мої вісім бубнів!

– Вісім чирв!

– Мої вісім чирв!

– Вісім без козиря!

– Мої вісім без козиря!

– Дев’ять пік!

– Мої дев’ять пік!

Це вже нагадувало вірші Семенка,[144] або підручник елементарної аритметики для сільських шкіл. Ставало нудно.

Я витяг волоський горіх – балакати все одно не можна було, добув довгого ножа і з крахом розколов горіх на столі серед королів, дам, тузів і валетів. Ніхто навіть не поворухнувся. Я ззів горіх.

Я витяг ще півдесятка горіхів. «Крах!» «Шість пік!» «Кррах!» «Шість треф!» «Крррах!» «Шість бубнів!» «Крах! крах! крах!» – горіх не хотів колотись. Крах! Крах! Крах! «Мої шість бубнів!»

Я підвів голову. На мене ніхто не дивився. Ніхто й не бачив ні ножа, ні горіхів, ні мене, ніхто й не чув краху, ніхто не помічав горіхової луски. «Шість чирв!» от у чім була справа. Жінки в капелюшках і пальтах схилилися над картами чоловіків через плече. Поради тремтіли на їх гарячих губах, готові зірватись і стримувані страхом перед авторитетом чоловіка – мабуть з такою пристрастю кастилїянки дивляться на бій биків.

«Шість пік!» Валети, озброєні піками, під удари в бубни, з квіткою в руці дами, королі треф і королі серця – паперовий турнір на зеленім полі стола. Я глянув аж через зелене поле. Серго позіхнув і моргнув мені іти. Але тепер я вже зацікавився небувалим змаганням. Усі дивилися на карти, я дивився на людей.[145]

Глибокої ночі вийшли ми з Сергом на безлюдну вулицю маленького тюркського міста. Морозні зорі стали над нами, як мільйони пік, треф, бубнів і чирв.

«Що ж це є, Серго? – спитав я. – Твій інженер занадто захоплюється. Чи не буває з ним такого і вдень, що він замість думати про монтаж машин, обчислює, скільки взяток можна виграти, коли на руках туз, король і дві малі в одній масті плюс туз, король і дві малі в другій?»

«Не знаю, чи обчислює, – сказав Серго. – Робітник з нього добрий. Він так само захоплюється своїм консервним заводом, як оцією грою. Втім...»

«Що втім?»

«Втім, мені теж не подобається те, що я бачив сьогодні. Це вже психічна хвороба. Такого діла, як сьогодні, я сам ще не бачив. Це чи не Бойченко його збиває».

«Можливо, – сказав я. – Справа, звичайно, не в самому Бойченкові. Провінціяльні інтелігенти – це глибоке болото, і воно засмоктало твого інженера. Він п’є. Він п’є вино пік і закушує жиром треф. Боюся, що йому скоро буде дзвінок. Консервзавод треба пускати 1932 року?»

Серго не відповів. Коли я вийшов удосвіта послухати, чи не свистять крила над містом, у його кімнаті світилося. Він працював. Він працював на добу по вісімнадцять годин. Він працював за Бойченка і за інженера, цей хлопець Серго.

XXI

Він працював. І з ним працювали інші. У диких місцях виростали тартаки. На диких ріках уже виросли деякі електростанції. У сусідньому Азербайджані за три роки скінчено нафтову п’ятирічку і тюрки-організатори потяглися до Даґестану допомагати. «Прожектор» друкує нариси про будування Суданської станції. Але це рік 1932. Я ж був у Даґестані року 1929.

Проте, я прошу взяти на увагу, якої величезної праці мені треба було, щоб зібрати всі наукові факти, що є в XIX розділі, дослідити їх і подати вам у систематизованому вигляді і все це не які-небудь вісім днів перебування у Даґестані.

Вже для того, щоб об’їздити всі кантони і ознайомитися з усіма вісімдесят трьома націями, деяким дослідникам треба було витратити скілька років роботи.

Але моя праця не обмежилася самими етнографічними матеріялами. Перечитайте список покладів, що є в попередньому розділі, і прикиньте, скільки я мусів витратити праці на те, щоб точно встановити існування тих покладів у неприступних гірських кантонах Даґестану.

Але ще більше має здивувати вас те, що цю велетенську дослідчу роботу я успішно проробив, не од’їжджаючи далі, як на п’ятдесят кілометрів від Дербенту.

Гадаю, що ніхто не має права гніватися на мене, коли я, навівши таку силенну-силу фактів, зібраних власним трудом і досвідом, тепер подам деякі цитати з книжок.