Подорожі філософа під кепом

Писавши, що редакція часопису вирядила до Даґестану експедицію в складі фотокореспондента, літератор-етюдиста, економіста, мисливця, адміністратора й язикознавця (які всі щасливо об’єднувалися в єдиній моїй особі), я дав вам «неточну інформацію», любий читачу.

Цей науковий вираз – «неточна інформація» має в багатьох випадках інше значіння – українською народньою мовою зветься воно «брехня».

Учитель фізики в тій школі, що я учився, привчав своїх учнів до такої наукової термінології:

«Приберіть цей метал», – кричав він, коли хтось грався під час лекції ножиком. «Хто вкинув цей мінерал у цей сусуд?» – грізно запитував він, побачивши в плювачці цеглину. «Сусудом» же він називав пляшку з-під горілки, викочену камчатниками [146] насеред кляси, і «сусудом» же звалася в нього звичайна собі склянка на воду. Через це учні і звали його «Стакан Петрович», бо слова «стакан» не було в його лексиконі – аджеж він був не просто собі чоловік, а фізик.

«От ви, Бубир, – казав Стакан Петрович, – зараз дали неточну інформацію! Ви сказали, що перед вами лежить „Фізика“ Краєвича, а на ділі це „Етель Кінг – женщина-детектив!“»[147]

Далі Стакан Петрович робив павзу і тільки постукував себе вказовим пальцем по носі.

«Для чого ж ви неточно висловлюєтесь?» – грізне випалював він, і викритий привселюдно Бубир давав обіцянку віднині подавати тільки точну інформацію.

Отже, каюсь. Подав неточну інформацію. Не такі-то багаті наші часописи, щоб виряджати експедиції до Даґестану. Просто я за свої гроші поїхав до Даґестану на тиждень – головним чином відпочити і полювати качки, бо на курорти я не їжджу.

Тож усе, що я бачив у Даґестані і розповів вам, можете віднести на карб того, що я не тільки мисливець, а й громадянин, і окроме качок управився ще дещо побачити в солонцюватій долині Даґестану (хоч дехто, їздячи на курорти, не бачить нічого, окроме докторів, дієти, душів і дамочок).

Вийшло так, що була дуже сувора зима і качки перекочували до Азербайджану. Грошей у мене же не було, окроме як на квиток до Харкова, але в мене були (і зараз є) по гроб життя друзі серед машиністів. Отже, я вибрався на паротяг і подався до Азербайджану, доки сягають зв’язки даґестанських машиністів, а саме до станції Девічі.

Вантажний паротяг весело збігав з гір, важко витягав з долин, вистоював на станціях, а деякі гордовито проходив, він не цікавився пасажирами. Обіруч його одпливав Даґестан і то були ліси.

Листопадні і голі, вони стояли в засохлих травах, серед осінніх кущів, прорізались надвоє і відкривали вічну ріку Самур, що не замерзає ні в зимі, ні літом, і впадає в теплий Каспій, що бачить тут лід тільки весною, вигнаний сонцем лід з увістя Волги. На грузькому надбережжі Самуру чорнів слід величезної кабанячої ратиці. Це були теплі краї, якими йшов зараз вантажний потяг, і я згадав колись написаний вірш про пташиний потяг і теплі краї.

Грайворін

Понад верхів’ям голим
ніби чорний край борін
Летів самітній
з поля
грайворін.
Був
лютий
місяць:
Дико кракав він,
бо пролітав,
Де люди
місять
плугом
бруд
у чорну далечінь.
Він дико кракав,
пролітаючи гіллям:
Гілля стирчало
з гір
і витикалося
із ям.
Кололо хмари,
– вир
крутився
хмар,
Звивавсь
від болю
і за обрії тікав.
І далі він летів
і дико кракав він.
Понад верхів’ям
одинокий грайворін.
Один як око
над незліченим гіллям,
Що лізло з гір
і плазувало з ям.
Він дико кракав,
далі він летів
степами понад кураєм,
що вітер пригинав долів.
Один як око
і горів,
дивився він
За гір
краї,
де хилитавсь туман,
Де Алтагир
виходить
на Лиман.
І от одкрилося:
– кривий, мов сагайдак,
між синіх гір
улився Таршанак
У Алтагир,
де як сокира – саксаган
Сталлю й саєтою
без краю ліг Лиман.
О, тепле море,
о, бажаний океан!
І крила
грайворін
простерті
склав.
І в хвилі
піняві
в обійми
смерті
впав.

Тільки цей грайворін летів до Мелітопільського лиману, лиману Молочної Ріки, що замерзає взимі, хоч і не надовго.

А потяг мандрував уподовж вічного Каспію, що не замерзає ніколи. Але краєвиди і я, і грайворін бачили ті самі.