Подорожі філософа під кепом

– Бував я і в Даґестані, – сказав він до мене. – Там не дуже-то рекомендується видавати горянам круглі кулі. Але в нас – бачиш я їздив сам за вісімдесят кілометрів у гори і поїду ще, у нас горяни поважають робочого чоловіка, хоч би він був і урус.

Вислухавши це, я зібрався і пішов солончаковим степом на лиман Девічі.

Ви виходите в степ, перейшовши запасну путь і знайшовши на обрієві чорну цятку. Ота чорна цятка і є перша кочівка-кутан – вона стоїть на перевалі, і з того пагорбу видко вже буде берег лиману і мисливську хане. Степ рівний і жовтий. Де-не-де рідкі бур’яни. Дорога раптом підходить до розколини – в ній жовта, швидка, каламутна стрибає річка – колись снігова, тепер гірка, солона, промчавши солончаками.

Нічого нема, але все повно загадкової потаємної снаги, як завжди вперше буваючи в якій містині. З оцих рідких бур’янів може схопитися заєць, або, сюрчачи як срібний свисток крилами, може замерехтіти срібними ж крилами пара хохітов, веселий крижень може злетіти з цієї неважної калюжі і, може, за невеликим, ген, пагорбом ходять дудаки і важко здіймуться на крило.

Середина зими, але тепло, сливе спека. Соннивий вужак виповз із землі і зігріває задубіле тіло. Він почуває себе якось ненормально і чудно, йому важко рухатись і сичати. Ви берете його за хвіст і він ставиться до цього, холодний, байдужісінько, наче ви його найближчий родич, а не страшний звір лютої людської породи.

Ви йдете і йдете. Уже вирізьбляється чіткіше кочівка і видко в ній окремі саклі. Уже станція втратила всяку конкретність і стоїть синім малюнком десь коло обрію. Уже вилітали поодинокі хохітви, як срібні голуби, та леле! Далеко. Уже біг заєць, і десь між вами і кочівкою протягли дрохви. Уже не раз поривався крижень і, кругле описавши коло, подавався на качиний крик десь за село Сарван. Але ви ще не стрілили, а тільки пасли очі, і от, обійшовши чемненько кочівку з поваги до собак, виходите на пагорб, на юр. На чоботях налип ясножовтий, солончаковий леп. Спека. За ще однією річкою буйні бур’яни. За бур’янами ліворуч ще одна кочівка, праворуч же довга пасмуга лиману.

Душа вже повна по вінця степом, крилатими образами, заячим бігом, сонцем і мисливською страстю. Але ще рушниця не стріляла, і ще головне там, коло лиману. Невідомі північні качки, китайські шилохвості, султанські сині курочки і всякого чисто пера гуси.

Ви обережно пройшли буйні бур’яни. Знову зіривались хохітви табуном, десь близько вистрибнув заєць і одразу ж зник у буйнім бур’яні, свіжий лисячий слід хитренько пройшов уподовж стежки і не перейшов її, але ще не стріляла рушниця, бо головне ще попереду.

Вітер. З моря вітер. Через село Кара-Кишти і через лиман він доніс незчисленний гусячий ґеґіт, але їх ще не видко.

Тільки край одного з озір, що побіля лиману, сидить чорна постать пів чоловіка. Сидить як стовп, але які ж стовпи в солонцюватих озерах край лиману?

Це – орел. На його честь вітер доніс гусячий ґеґіт, це він жде, щоб гуси знялися вгору. На воду і назем він не може бити, бо сам може розбитись. Він сидить і чекає, щоб північні гості – гуси – знялися вгору і тоді вибиратиме собі гостя на смак.

Ви проходите повз нього в сотні ступнів, не більше, але він сидить і тільки повертає голову з жовтим оком. З такої відстані його легко вбити буйним шротом, але що далі робити з таким колосальним трупом? До того ж вам не хочеться лякати гусей.

От знявся і перший табун гусей. Це гусь-гуменник – материк, як його звуть на Кавказі. Вони ґелґочуть, крутяться, перелітають за кілометр уперед і знов сідають край лиману.

З правої руки зривається многосотенний табун гугнявих гусей-гусарок. Далі ще, і ще, і ще. Повітря повне гусей.

Тепер здіймається і орел і забирає гору, виглядаючи де ударити. Свист крил, ґелґіт, базар у повітрі.

Але все це відбувається за чверть кілометра від вас і стріляти не можна – тільки пасти очі. Важко витягаючи чоботи з жовтого лепу, ви бредете до хане, і її тепер добре видко – це хатка край лиману, де починаються очерети. Треба обходити обачно круглі кущі очерету, що виглядають як навмисне пороблені засідки, оточені колом мілкої водички на жовтому піску. Це – вікна! Ступивши на такий пісок, людина провалюється де по пахви, а де й по шию, і вибратися звідти не можна. Це – смерть у жовтому лепові. Колись це були ями, над якими спинився плав і нанесеного очеретиння, зайшовся піском і прикрив собою воду.

Обійшовши вікна і вимивши чоботи коло хане в канаві, ви заходите до хати. Уподовж стін – піл, на ньому лежать троє-четверо мисливців. У кутку плита, на ній парують два колосальні чайники. Коло входу з рушницею, в якої одна цівка розірвана, порається високий дід Ахмет. Брат його – такий самий високий, віспуватий дід Ахмет – приніс із села Сарвай пендир і дістає гроші від одного з мисливців.

XXV

Міліціонер Сергій з Баку мірним голосом розповідає, як він жив три роки в горах серед лезгинів. Жінка його поки що порається коло печі – Сергій взяв сьогодні з півдесятка крижнів, отже, буде вечеря.

«Я жив серед них три роки, – розповідає Сергій.