Подорожі філософа під кепом

Нарешті, мені стало серед ночі ясно, як удень, що це не була щогла хане. Якийсь чудний шум, неначе гомонів сосновий бір, давно вже супроводив мою ходу. Тепер він виріс і повиразнішав. Це було море. Я ішов просто на море і, мабуть, недалеко вже був від селища Кара-Кишти. Вогник же був, мабуть, якийсь маяк, чи сигнальний ліхтар при березі Каспія.

Отже, я повернув назад, розраховуючи так, щоб шум моря був мені ззаду, і знову пішов швидкою ходою. Була морозна ніч, я ж був мокрий до пояса, і спинятись чи відпочивати мені не випадало. Десь за півгодини я увійшов знову у мілковіддя.

Це міг бути лиман. Це могли бути виливи рижових полів коло селища Кучі. Це могли бути саги довженного болота, що тяглось аж від залізничного мосту до селища Сарван, за селище Сарван, і розгублялося десь межи водами рижових піль і межи водами лиману. Це могли бути, нарешті, зовсім нові, невідомі мені болота. Але я вже бачив, що віддалявся від моря. Далеко ліворуч передо мною мерехтіли яскраві вогні залізничної станції Девічі. Значить, я ішов від моря, але де саме я був, було неясно.

Прохлюпавши водою ще з кілометрів два, я вийшов на якусь суху смужку в метр уширшки. Я упізнав її – це був лівий берег глибокої річки – я ніколи не був на цім місці, але з характеру смужки це мусів бути лівий берег. Значить, звідси знову можна було знайти місток. Я пройшов з півкілометра ліворуч по цій смужці і впізнав місце остаточно. Тут я стояв на вечірнім перелеті і тут я ловив безносого селеха. Ще за двадцять хвилин я ступив на місток, перейшов його і опинився в тому місці, з якого був почав блукати.

Отже, як не було холодно, я спинився і склав собі таку гіпотезу. Імовірно, що я тоді, бажаючи одразу дійти берега лиману, потрапив на коліно глибокої річки, що прикро завертала ліворуч, перейшов його вбрід, взяв був ще ліворуч і повернувся лицем до моря. Значить, тепер ні в якому разі не можна було одразу шукати берег лиману, а навпаки, треба було одійти від нього праворуч, перейти всі п’ять струмків і, зайшовши в степ, із степу якось відгадати приблизно місце, де стояла хане. Не можна було орієнтуватись на вогники, бо, коли я уважно роздивився на земнокруг, їх було багато і вони блимали звідусіль. Це могли бути аули Сарван, Кучі, Кара-Кишти. Це могло бути багаття чабанів. Це могла бути випадкова лямпа в якійсь із кочовок. Це міг бути також і ліхтар на хане – але міг і не бути!

В степу я також міг заблукати безнадійно. Єдине, що я знав напевно, – це були вогні станції Девічі попереду і шум моря позаду. Але до станції було кілометрів з п’ятнадцять, трохи не стільки ж до моря, і посередині я міг наскочити на якусь кочівку просто на собак, міг натрапити на саклі Кучі або Сарвану, глибокої ночі, що теж мало чим краще. Не знати було також, де я вийшов би на берег лиману. Коли б мені довелося вийти ліворуч від хане – добре. Але праворуч від хане вдовж берега ідуть безперервною низкою «вікна». Деякі з них тільки скупають мене до грудей у плинному лепові, а деякі поглинуть з головою.

Іти на станцію? – По дорозі чотири чи п’ять кочовок, темні, невидні поночі за сорок кроків. Знову ж кидати всі речі в хане? Не виспавшись, брести вранці всі ці п’ятнадцять кілометрів у важких чоботях, щоб знеможено впасти в хане і проспати день полювання?

Ночувати в степу? Натягавши бур’яну, якось сісти на мокрій землі? Спробувати запалити обмерзлий мокрий бур’ян п’ятьма сірниками, що залишилися в коробочку? Сидіти в мокрій як хлющ одежі на морозі в два ступні Цельсія? Сидіти сім годин аж до світання?

Ні, все це не годилося. Я стояв, міркувавши якихось три хвилини, і вже зуби цокотіли так, що цигарка не трималася в роті. Треба було все ж таки знайти хане. І я пішов у степ, віддаляючись від лиману і від хане при березі лиману.

Тепер не було вже ні струмків, ні містка, ні зір. Я відходив і від станції, і від моря, ідучи десь урозріз між аулами Сарван і Кучі, в степ, безвість. Єдине, що мені зоставалося, – це мацати ногами ґрунт.

Насамперед я потрапив на ґрунт, укритий снігом. Удень я тут не був. Але сніг, це теж була вказівка. Там, де лежить сніг, нема солонцюватих озір, бо в воді сніг утрачає білий колір. Значить, це був верх – так би мовити гора в двадцять сантиметрів увишки від морського рівня. Отже, я імовірно наближався до Сарвану, бо до Кучі по сухому не можна було дійти з цього краю.

Снігом я пройшов з півтора кілометра і тоді знову повернув ліворуч, щоб вийти на берег лиману правіше від глибокої річки. Станційні вогні я тримав точно між своїм правим вухом і носом. Скоро скінчився сніг, знову пішли якісь калюжі, леп, знову сніг і, нарешті, я дійшов великої води.

Це міг бути лиман. Якщо ота чорна смуга – очерети, то це лиман. Якщо то чорний берег, то це ще одне озеро. Відгадати не можна було, і я не хотів більше блукати. Отже, я увійшов у воду.

Довший час я ішов у воді і вже вода була вище від халяв, я промокав знову, але все ще не видко було, що то за чорна смуга. Нарешті, вимокши незгірше від першого разу, я з неймовірною радістю пересвідчився, що іду на очерет. Я стояв по пояс у лимані.