Поезiї

Славути красної бори сосновi

I Случi рiдної веселi береги.

Снується краєвидiв плетениця,

Розтопленим срiблом блищать рiчки, -

То ж матiнка-натура чарiвниця

Розмотує свої стобарвнiї нитки.

II

Далi, все далi! он латанi ниви,

Наче плахти, навкруги розляглись;

Потiм укрили все хмари тi сивi

Душного диму, з очей скрився лiс,

Гори веселi й зеленi долини

Згинули раптом, як любiї сни;

Ще за годину, i ще за хвилину

Будуть далеко, далеко вони!..

Щастя колишнього хвилi злотистi

Час так швидкий пожира, мов огонь, -

Гинуть тi хвилi, мов квiти барвистi,

Тiльки й згадаєш: "Ох, милий був сон!.."

III

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

Онде балочка весела,

В нiй хорошi, краснi села,

Там хати садками вкритi,

Срiбним маревом повитi,

Коло сел стоять тополi,

Розмовляють з вiтром в полi.

Хвилюють лани золотiї,

Здається, без краю, - аж знову

Бори величезнi, густiї

Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькi,

Стежечки по них маленькi,

Перевитi, мов стрiчечки,

Збiгаються до рiчечки,

Рiчка плине, берег рвучи,

Далi, далi попiд кручi…

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!..

IV

Сонечко встало, прокинулось ясне,

Грає вогнем, променiє

I по степу розлива своє свiтлонько красне, -

Степ вiд його червонiє.

Свiтлом рожевим там степ паленiє,

Промiнь де ллється iскристий,

Тiльки туман на заходi суворо синiє,

Там заляга вiн, росистий.

Он степовеє село розляглося

В балцi веселiй та милiй,

Ясно-блакитним туманом воно повилося,

Тiльки на хатоньцi бiлiй

Видно зеленую стрiху. А далi, - де гляну, -

Далi все степ той без краю,

Тiльки вiтряк виринає де-не-де з туману;

Часом могилу стрiваю.

В небi блакитнiм нiде нi хмаринки, -

Тихо, i вiтер не вiє.

Де не погляну, нiде нi билинки,

Тиха травиця лелiє…

V

Великеє мiсто. Будинки високi,

Людей тих - без лiку!

Веселую чутно музику.

Розходяться людськiї лави широкi,

Скрiзь видно ту юрбу велику.

I все чужина! ох, бiда самотному

У мiстi широкiм!

Себе почувать одиноким!

I добре, хто має к багаттю чийому

Склонитися слухом i оком.

Тож добрiї люди мене привiтали

В далекiй країнi,

Там друга в прихильнiй дiвчинi

Знайшла я. I моря красу споглядали

Не раз ми при тихiй годинi.

На тихому небi заблиснули зорi,

Огнi запалали

У мiстi. Ми тихо стояли,

Дивились, як ясно на темному морi

Незлiченнi свiтла сiяли.

VI

Далi, далi вiд душного мiста!

Серце прагне буять на просторi!

Бачу здалека - хвиля iскриста

Грає вiльно по синьому морi.

А у тую недiленьку рано

Синє море чудово так грає,

Його сонечко пестить кохано,

Красним-ясним промiнням вiтає.

Що бiлiє отам на роздоллi?

Чи хмариночка легкая, бiла

Геть по небi гуляє по волi?

Чи на човнi то бiлi вiтрила?

В морi хвиля за хвилею рине,

Море наче здiймається вгору,

А склепiння небеснеє синє

Край свiй ясний купає у морю.

Свiтло там простяглося вiд сходу, -

Очi вабить стяга та iскриста;

Корабель наш розрiзує воду -

I дорога блакитно-перлиста

Зостається широка за нами,

Геть далеко розкочує хвилi,

Що сердито трясуть гребенями,

Наче гривами огирi бiлi.

А здалека, отам на заходi,

Срiбнокудрiї хвилi кивають, -

Нереїди при сонячнiм сходi

Промiнь раннiй таночком стрiвають..

I танцюють химерно та легко, -

Ось близенько вже видно ту зграю,

Аж iзнов одкотилась далеко,

Геть бiлiє в туманному краю…

Море, море! Без краю просторе,

Руху повне i разом спокою!

Забуваю i щастя, i горе -

Все наземне, - з'єднатись з тобою

Я жадаю на час, на годину,

Щоб не бачить нiчого на свiтi,

Тiльки бачить осяйну долину

I губитись в прозорiй блакитi!..

VII

Ой високо сонце в яснiм небi стало,

Гаряче промiння та й порозсипало,

По хвилях блакитних пливе човен прудко.

От i берег видко! прибули ми хутко.

Ой вже сонечко яснеє та стало на межi,

Освiтило акерманськi турецькiї вежi.

Сi круглiї вежi й високiї мури -

Страшнi та суворi, непевнi, понурi,

I скрiзь у тих мурах стрiльницi-бiйницi,

При вежах тих сумнi "темнiї темницi".

В сих темницях колись нашi та приймали горе,

Слали думки крилатiї через синє море…

У темних темницях нема нi вiконця,

Не видко з них свiтла нi ясного сонця!

А свiт такий красний, хороший, розкiшний!

Пiд ясним промiнням лиман такий пишний.

Його хвиля край берега ясно так синiє,

А дедалi ледве-ледве, мов туман, лелiє…

Глянуть на лиман той, - втiшається око!

Колись його хвилi вкривались широко

Тими байдаками, легкими чайками,

Що плили на сей бiк та за козаками:

Швидко рiдних визволяти козаки летiли…

За мурами високими вороги тремтiли…

Славо, наша згубо! славо, наша мати!

Тяжко зажуритись, як тебе згадати!

Кров'ю обкипiла вся наша давнина!

Кров'ю затопила долю Україна.

Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!

Де подiлась наша воля, слава наша смутна?

Все мина!.. Вiд слави давньої давнини

Лиш зостались вежi та нiмiї стiни!

Де ходили лютi турки-яничари,

Там пасуться мирнi овечок отари…

Де полягла козацькая голова думлива,

Вирiс там будяк колючий та глуха кропива.

Виросла там квiтка у темницi, в ямi,

Ми її зiрвали, - нехай буде з нами!

Квiтка тая, може, виросла з якого

Козацького серця, щирого, палкого?..

Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,

Що вернеться з його серця квiтка на Вкраїну?.

Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,