Поезiї

Мандолiна залунала,

Iз потоку гукiв чулих

Серенада виринала:

"Гордо, пишно, променисто

Золотiї свiтять зорi,

Та не може дорiвнятись

Нi одна з них Iзiдорi!

Найчистiшi дiаманти

Сяють, яснi та прозорi,

Та не може дорiвнятись

Нi один з них Iзiдорi!

Дорогих перлин коштовних

Є багато в синiм морi,

Та не може дорiвнятись

Нi одна з них Iзiдорi".

Отже, ледве серенада

Залунала у просторi,

Вийшла з хати Iзiдора

Подивитися на зорi.

А як стихли пiд балконом

Любi гуки мандолiни,

До Бертольда полетiла

Квiтка з рожi вiд дiвчини.

В ту ж хвилину Iзiдора

Зникла хутко, наче мрiя,

Та зосталася в Бертольда

Квiтка з рожi i - надiя!

III

Боже, боже! що то може

Наробити серенада!..

Зникла в серденьку в Бертольда

Темна туга i досада.

Усмiх донни Iзiдори

Був дедалi все яснiше,

I щораз вона ставала

До Бертольда прихильнiше.

Далi перстень Iзiдорин

На руцi у нього сяє,

Нареченою своєю

Вiн кохану називає.

Як же бучно, як же втiшно

Всiм гулялось на весiллi!

Танцювали, попивали

Вiд недiлi до недiлi.

Всiх приймали, всiх вiтали,

Всiм умiли догодити,

Тiльки нашого поета

Пан забувся запросити.

Звiсно, клопоту багато

Завжди пану молодому, -

Хто ж би мiг ще пам'ятати

Про якогось там сiрому?

Час летiв, немов на крилах,

I, мов сон, життя минало.

Та незчувсь Бертольд, як лихо

Несподiвано настало.

Забажалось королевi

Звоювать чужеє царство,

Розiслав вiн скрiзь герольдiв

На вiйну скликать лицарство.

I якраз серед бенкету

В замку нашого Бертольда

Залунала гучна сурма

Королiвського герольда.

Прощавай, дружина люба,

Всi розкошi, всi вигоди!

Все те треба промiняти

На далекiї походи.

Залишить Бертольдо мусив

Молодую Iзiдору,

У недiлю вранцi-рано

Вже вiн вирушив iз двору.

Подалося геть за море

Все одважнеє лицарство;

Там за морем десь лежало

Бусурменське господарство.

I пiшло одважне вiйсько

Через нетрi та пустинi;

Не один вояк смутився

По своїй рiднiй країнi.

Та коли вже надто тяжко

Туга серце обгортала,

То спiвцi спiвали пiсню,

Пiсня тугу розважала:

"Не журись, коли недоля

В край чужий тебе закине!

Рiдний край у тебе в серцi,

Поки спогад ще не гине.

Не журись, не марно пройдуть

Сiї сльози й тяжка мука:

Рiдний край щирiш любити

Научає нас розлука".

Так вони спiвали, йдучи

Через дикiї пустинi,

Додавав той спiв розваги

Не однiй смутнiй людинi.

Попереду всього вiйська

Три старшiї виступали:

Карлос, Гвiдо i Бертольдо;

За одвагу їх обрали.

Їдуть, їдуть, врештi бачать -

Три дороги розiйшлися,

Розлучились три найстаршi,

Кожний рiзно подалися…

Карлос вибрав шлях направо,

Гвiдо вибрав шлях налiво,

А Бертольд подався просто.

"Дай же, боже, нам!" - "Щасливо!"

I Бертольдовi спочатку

Справдi щастя панувало,

Довелося звоювати

Городiв чужих чимало.

От вже вiн на стольне мiсто

Погляда одважним оком,

Але тут-то саме щастя

Обернулось iншим боком.

Чи то врештi у Бертольда

Притомилося лицарство,

Чи то владар бусурменський

Мiцно так тримавсь за царство, -

Тiльки твердо так трималось

Мiсто гордеє, уперте,

Раз одбилось, потiм вдруге,

Потiм втретє, ще й вчетверте.

Тут прийшлось Бертольду з лихом:

Край чужий, ворожi люде,

Голод, злиднi, вiйсько гине…

Що то буде, що то буде?!.

Мiсяць, другий вже ведеться

Тая прикрая облога.

Серед вiйська почалися

Нарiкання i тривога.

Приступили до Бертольда

Вояки й гукають грiзно:

"Гей, виводь ти нас iзвiдси!

Геть веди, поки не пiзно!

Нащо ти сюди на згубу

Пiдманив нас за собою?

Чи ти хочеш, щоб усi ми

Наложили головою?

Осоружне нам се мiсто!

Хай їй цур, такiй облозi!

Хай їй цур, самiй тiй славi!

Хай їй цур, тiй перемозi!.."

Хтiв Бертольд розумним словом

Люте вiйсько вгамувати,

Та воно дедалi гiрше

Почало репетувати.

Далi кинулись до зброї…

Бог зна, чим би то скiнчилось…

Але тут хтось крикнув: "Стiйте!" -

Вiйсько раптом зупинилось.

Вийшли тут наперед вiйська

Вiйськовi спiвцi славутнi,

Всi вони були при зброї,

А в руках тримали лютнi.

З них один промовив: "Браття!

Часу маєте доволi,

Щоб Бертольда покарати,

Вiн же й так у вашiй волi.

Ми б хотiли тут в сiй справi

Скiлька слiв до вас сказати,

Та спiвцям спiвати личить,

Отже, ми почнем спiвати".

Тут один iз них тихенько

Струни срiбнiї торкає,

Усмiхається лукаво

I такої починає:

"Був собi одважний лицар,

Нам його згадать до речi,

Вiн робив походи довгi -

Вiд порога та до печi.

Вiн своїм язиком довгим

Руйнував ворожi мiста…

Чули ви його розповiдь:

"Я один, а їх аж триста!"

Ну, та сей одважний лицар

Якось вибрався до бою.

I вернув живий,здоровий:

Талiсман вiн мав з собою.

Я гадаю, талiсман сей

Кожен з вас тут знать готовий,

Се буде речення мудре:

"Утiкай, поки здоровий!"

"Утiкай, поки здоровий!" -

Всi спiвцi тут заспiвали;

Вояки стояли тихо,

Очi в землю поспускали.

Раптом зброя заблищала,

I гукнуло вiйсько хором:

"Ми готовi йти до бою!

Краще смерть, нiж вiчний сором!"

I метнулися у напад

Так запекло, так завзято,

Що не встигла й нiч настати,

Як було вже мiсто взято.

Мiсто взято, цар в полонi

Бусурменський. Перемога!

От тепер уже одкрита

Всiм у рiдний край дорога.

Тут на радощах Бертольдо

Всiх спiвцiв казав зiбрати

I, коли вони зiбрались,

Привселюдно став казати:

"Ви, спiвцi славутнi нашi,

Ви, красо всього народу!

Ви нам честь вiдрятували,

Вам ми виннi надгороду!"

Та спiвцi вiдповiдали:

"Нi, не нам, ласкавий пане,

Той, хто сих пiсень навчив нас,

Надгороду хай дiстане".

"Де ж вiн, де? - гукнув Бертольдо. -