Поезiї

Промовля до нас небо вогнями.

Горда, ясна, огнистая мова!

Ллється промiнням рiч та велична!

Та ми прагнем лиш людського слова,

I нiма для нас книга одвiчна…

***

Єсть у мене одна

Розпачлива, сумна,

Одинокая зiрка ясная;

Сеї ж ночi дарма

Її кличу, - нема!

Я стою у журбi самотная.

I шукаю вгорi

Я тiєї зорi:

"Ох, зiйди, моя зiрко лагiдна!"

Але зорi менi

Шлють промiння сумнi:

"Не шукай її, дiвчино бiдна!"

***

Моя люба зоря ронить в серце менi,

Наче сльози, промiння тремтяче,

Рвуть серденько моє тi промiння страшнi…

Ох, чого моя зiронька плаче!

***

Я сьогоднi в тузi, в горi,

Мов у тяжкiм снi, -

Отруїли яснi зорi

Серденько менi.

***

В небi мiсяць зiходить смутний,

Помiж хмарами вид свiй ховає,

Його промiнь червоний, сумний

Поза хмарами свiтить-палає.

Мов пожежа на небi горить,

Землю ж темнiї тiнi вкривають,

Ледве промiнь прорветься на мить,

Знову хмари, мов дим, застилають.

Крiзь темноту самотно зорить

Одинокая зiрка ясная,

Її промiнь так гордо горить,

Не страшна їй темнота нiчная!

Гордий промiнь в тiєї зорi,

Та в нiм туга палає огниста,

I сiяє та зiрка вгорi,

Мов велика сльоза промениста.

Чи над людьми та зiрка сумна

Променистими слiзьми ридає?

Чи того, що самотна вона

По безмiрнiм просторi блукає?..

СОNТRА SРЕМ SРЕRО!

Гетьте, думи, ви хмари осiннi!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосiннi

Проминуть молодiї лiта?

Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,

Серед лиха спiвати пiснi,

Без надiї таки сподiватись,

Жити хочу! Геть, думи сумнi!

Я на вбогiм сумнiм перелозi

Буду сiять барвистi квiтки,

Буду сiять квiтки на морозi,

Буду лить на них сльози гiркi.

I вiд слiз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, мiцна,

Може, квiти зiйдуть - i настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную

Буду камiнь важкий пiдiймать

I, несучи вагу ту страшную,

Буду пiсню веселу спiвать.

В довгу, темную нiчку невидну

Не стулю нi на хвильку очей -

Все шукатиму зiрку провiдну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крiзь сльози смiятись,

Серед лиха спiвати пiснi,

Без надiї таки сподiватись,

Буду жити! Геть, думи сумнi!

[2 травня 1890 р.] * Без надiї сподiваюсь! (лат.)

ДАВНЯ КАЗКА

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тiльки вибачте ласкаво,

Що не все в нiй буде нове.

Та чого там, люди добрi,

За новинками впадати?

Може, часом не завадить

I давнiше пригадати.

Хто нам може розповiсти

Щось таке цiлком новеє,

Щоб нiхто з нас не вiдмовив:

"Ет, вже ми чували сеє!"

Тож, коли хто з вас цiкавий,

Сядь i слухай давню казку,

А менi коли не лаврiв,

То хоч бубликiв дай в'язку.

I

Десь, колись, в якiйсь країнi,

Де захочете, там буде,

Бо у казцi, та ще в вiршах,

Все можливо, добрi люде.

Десь, колись, в якiйсь країнi

Проживав поет нещасний,

Тiльки мав талан до вiршiв,

Не позичений, а власний.

На обличчi у поета

Не цвiла урода гожа,

Хоч не був вiн теж поганий, -

От собi - людина божа!

Той спiвець - та що робити!

Видно, правди не сховати,

Що не був спiвцем поет наш,

Бо зовсiм не вмiв спiвати.

Та була у нього пiсня

I дзвiнкою, i гучною,

Бо розходилась по свiту

Стоголосою луною.

I не був поет самотнiм:

До його малої хати

Раз у раз ходила молодь

Пiснi-слова вислухати.

Теє слово всiм давало

То розвагу, то пораду;

Слухачi спiвцю за теє

Дiлом скрiзь давали раду.

Що могли, то те й давали,

Вiн зо всього був догодний.

Досить з нього, що не був вiн

Нi голодний, нi холодний.

Як навеснi шум зелений

Оживляв сумну дiброву,

То щодня поет приходив

До дiброви на розмову.

Так одного разу ранком

Наш поет лежав у гаю,

Чи вiн слухав шум дiброви,

Чи пiснi складав, - не знаю!

Тiльки чує - гомiн, гуки,

Десь мисливськi сурми грають,

Чутно разом, як собачi

Й людськi крики десь лунають.

Тупотять прудкiї конi,

Гомiн ближче все лунає,

З-за кущiв юрба мисливська

На долинку вибiгає.

Як на те ж, лежав поет наш

На самiсiнькiй стежинi.

"Гей! - кричить вiн, - обережно!

Вiку збавите людинi!"

Ще, на щастя, не за звiром

Гналася юрба, - спинилась,

А то б, може, на поета

Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий боже!

"Бачте, - крикнув, - що за птиця!

Чи не встав би ти, небоже?"

"Не бiда, - поет вiдмовив, -

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтiкають,

Ти менi їх не завернеш!"

"Се ще также полювання! -

Мовить лицар з гучним смiхом. Слухай, ти, втiкай лиш краще.

Бо пiзнаєшся ти з лихом!"

"Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним i днюю;

Ти втiкай, бо я, мосьпане,

На таких, як ти, полюю!

В мене рими - соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони менi вполюють,

Вже кого менi там треба!"

"Та який ти з бiса мудрий! -

Мовить лицар. - Ще нi разу

Я таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорiй вполює.

Хлопцi! геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!"

"От спасибi за послугу! -

Мовить наш поет. - Несiте.

Та вiзьмiть листки з пiснями,

Он в травi лежать, вiзьмiте".

"Вiн, напевне, божевiльний! -

Крикнув лицар. - Ну, рушаймо!

Хай вiн знає нашу добрiсть -

Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобi гостинця,

А тепер часу не маю".

"Не на тебе ждать я буду, -

Так поет вiдповiдає, -

Хто ж кому подасть гостинця,

Ще того нiхто не знає".

Лицар вже на те нiчого

Не вiдмовив, геть подався;

Знову юрба загукала,

I луною гай озвався.

Розтеклись ловцi по гаю,