Поклик племені

Тема, яку Гаєк не піднімає ні в цьому, ні в жодному іншому зі своїх есеїв, принаймні з тією серйозністю, якої це питання набуло в наші дні, є корупція. Йдеться про одне з явищ, які найбільше ослаблюють правову державу і загалом функціонування демократії; а також, ясна річ, вільний ринок. Надмірне зростання держави, без сумніву, сприяє корупції, однак у наші дні основна причина, через яку вона набула такого розмаху — і це характерно для розвинутих країн і тих, що розвиваються, демократичних чи авторитарних, — то крах моральних цінностей, базованих на релігії чи світських, які в минулому зміцнювали законність, а нині є такими слабкими і куцими, що замість того, аби стримувати корупцію, схиляють до порушення законів через захланність. Остання фінансова криза, яка потрясла Сполучені Штати та Європу у 2008 році, значною мірою є наслідком цього прагнення наживи, яка підштовхнула банки та підприємства до грубих порушень закону. Перші прискорили колапс економік, другі розвалилися і їх треба було рятувати за кошт держави, тобто за гроші їхніх жертв. Що завдало колосального удару капіталізмові та ринковій економіці і повернуло трохи життєвої сили колективізму, який, здавалося, конав. Саме тому варто нагадати давню ідею основоположників ліберального мислення, наприклад, Адама Сміта, що без міцних моральних засад лібералізм не працює.

Як у «Шляху до рабства», так і в інших своїх есеях, Гаєк вживає слово «соціалізм» у значенні, яке можна сплутати зі значенням слова «комунізм»: поняття, що означає колективізм, економічний дирижизм чи планування, зникнення свобод і політичного плюралізму, тоталітаризм. Чому він ніколи не проводив різницю між отим марксистсько-ленінським соціалізмом і демократичним соціалізмом, який, в числі інших, практикували англійські лейбористи? І який він міг бачити зблизька, оскільки багато років жив в Англії, де якраз і написав цю книжку в роки Другої світової війни.

Причина цього проста і пояснена в книжці «Шлях до рабства». Гаєк вважав — і це одна з його великих помилок, — що розрізнення між тоталітарним і демократичним соціалізмом є ілюзією, чимось тимчасовим і позірним, що на практиці поступово згладиться на користь першого. На його думку, будь-який соціалізм, запустивши планову економіку, покінчивши з конкуренцією і приватною власністю, автоматично впроваджує механізм, який рано чи пізно ліквідує політичний плюралізм і свободи, хочуть цього планувальники чи ні.

Чи помилковим було таке його судження? Якщо уряд кладе край конкуренції в царині економіки і не допускає і цій сфері іншої альтернативи, то рано чи пізно йому доведеться вдатися до примусу, насадити свою політику попри критику, якої вона може заслуговувати, як це сталося в Радянському Союзі. Сумнівів у цьому бути не може. Але Гаєк не взяв до уваги те, що значний прошарок соціалістів — саме ті, хто хотіли зберегти свободи і тому дистанціювалися від комуністів — відмовився від економічного планування і вирішив дотримуватись правил ринку, конкуренції, поважати приватну власність, намагаючись добитися рівності радше через перерозподіл, фіскальні заходи і такі інституції соціального спрямування як медичне страхування і субсидії. Так зробили шведські соціалісти і загалом європейські соціал-демократичні партії. Бо й справді, у багатьох західних країнах цей демократичний соціалізм саме такий, бо вже не є соціалізмом у традиційному значенні цього слова і є значно ближчим до лібералізму, ніж до марксизму. Однак те, що Гаєк на це не вказує і безжально критикує за планування всіх соціалістів без розбору, може створити про нього помилкове враження як про фанатика, яким він насправді ніколи не був.

Книжка «Гаєк про Гаєка» (1994) чудово демонструє розмаїття існуючих думок щодо економічних тем серед самих лібералів. І пояснює, чому ця доктрина є несумісною з будь-яким догматизмом і сектантством.

Панує ідея, що Гаєк, Мізес і Фрідман є трьома ліберальними економістами, і без сумніву, вони ними є. Та це означає лише те, що знайшлося більше речей, які їх об’єднують, аніж роз’єднують. Але їхні розходження теж важливі, і саме Гаєк унаочнив їх із характерною для нього і часом страхітливою відвертістю.