Поклик племені

Оскільки з окупацією Австрії нацистами у березні 1938 року культурне життя цієї країни вступило в етап обскурантизму і занепаду, після якого воно так і не відновилося повністю — її найкращі таланти емігрували, були знищені чи викреслені цензурою і терором, — важко уявити, що той Відень, в якому Поппер зробив свої перші осягнення, виявив у собі потяг до дослідження, науки та інакомислення, навчився ремеслу столяра, був шкільним вчителем і активним соціалістом, — можливо, був найкультурнішим містом Європи, світом, в якому католики, протестанти, інтегровані євреї чи сіоністи, вільнодумці, масони, атеїсти співіснували, полемізували і сукупно революціонізували мистецькі форми — передусім музику, хоча також живопис і літературу, суспільні науки, точні науки і філософію. У нещодавно перекладеній на іспанську мову книжці Вільяма Джонстона «The Austrian Mind: An Intellectual and Social History 1848-1938» (1972) («Австро-угорський дух. Інтелектуальна та суспільна історія 1848-1938 років») скрупульозно відтворено ту Вавилонську вежу, в якій Поппер завчасно навчився ненавидіти націоналізм; він називав його «жахливою єрессю» («a dreadful heresy») західної цивілізації, одним з її неподобств, яке він завжди вважав лютим ворогом культури свободи. Натомість він завжди рішуче обстоював меншини, бідних і «зіткнення культур», яке, на його думку, могло привести до збагачення — як те, що породило «грецьке диво» в епоху Перікла.

Родина Поппера, з походження єврейська, навернулася у протестантство за два покоління до того, як 28 липня 1902 року він народився. У дідуся по лінії батька була чудова бібліотека, що складалася з приблизно п’ятнадцяти тисяч томів, в якій Карл дитиною заразився пристрастю до читання і книжок, після того, як, за його власним зізнанням, прочитав (чи йому прочитали) історію Сельми Лагерлеф. Він так і не втішився після того, як ту бібліотеку довелося продати, коли родина, яка в його дитинстві все ще була дуже заможною, розорилася. В старості, коли він уперше в житті дістав якісь гроші за авторські права, він наївно спробував її відтворити, але йому це не вдалося. Його виховання було протестантським і стоїчним, пуританським, і хоча він одружився з католичкою Геннє, з якою вчився разом в університеті, ота строга, кальвіністська мораль, з характерними для неї зреченням від усякої сексуальності, надзвичайною вимогливістю до самого себе та аскетизмом, супроводжувала його все життя. За свідченнями, зібраними Малакі Хаїмом Хакоеном, найбільше Поппер засуджував Маркса і Кеннеді не за їхні політичні помилки, а за те, що вони мали коханок.

У Відні його молодості — червоному Відні — превалював ліберальний і демократичний соціалізм, який сприяв мультикультуралізму, і багато інтегрованих єврейських родин, як і його власна, мали привілейоване становище в економічному, університетському і навіть політичному житті. Його завчасне неприйняття будь-якої форми націоналізму — повернення до племені — змусило його противитися сіонізму, і він завжди думав, що створення Ізраїлю було «трагічною помилкою». У чернетці своєї «Автобіографії» він написав оту сувору фразу, яку наводить Хаїм Хакоен: «Спочатку я противився сіонізму, бо був налаштований проти будь-якої форми націоналізму. Однак я ніколи не думав, що сіоністи стануть расистами. Це змушує мене соромитися свого походження, бо я відчуваю відповідальність за дії ізраїльських націоналістів».

Він тоді думав, що євреї мусять інтегруватися в суспільства, в яких живуть, як це зробила його родина, бо «ідея обраного народу» здавалася йому небезпечною; на його думку, вона була провісницею модерних фантазій про «обраний клас» марксизму чи «обраної раси» нацизму. Для того, хто так думав, мабуть, жахливо було бачити, як в австрійському суспільстві, яке він вважав відкритим, під ідеологічним впливом, який йшов з Німеччини, почав, як піна, рости антисемітизм, і раптом відчути загрозу, задуху і необхідність емігрувати. Невдовзі, вже у вигнанні в далекій Новій Зеландії, де завдяки своїм друзям Фрідріху фон Гаєку та Ернсту Ґомбрічу він знайшов скромну роботу лектора в Кентерберійському коледжі в Крайстчерчі, він поступово дізнаватиметься, що шістнадцять його близьких родичів — дядьки, тітки, двоюрідні брати і сестри, — а також незліченні австрійські колеги та друзі єврейського походження, які, як і він, вважали себе цілком інтегрованими, будуть знищені чи помруть у концентраційних таборах, ставши жертвами скаженого расизму нацистів.