Поклик племені

Ліберали і консерватори поділяють певний сумнів щодо розуму і раціонального мислення; ліберал усвідомлює: «в нас немає усіх відповідей» і що немає впевненості в тому, що відповіді, які ми отримаємо, завжди будуть найбільш правильними і точними, і навіть у тому, що ми зможемо знайти всі відповіді на запитання, які ставимо перед собою щодо стількох речей у стількох сферах. Консерватори зазвичай твердо впевнені у всьому — це те, що не дає їм сумніватися у самих собі. А на думку Гаєка, (як і Карла Поппера), постійний сумнів і самокритика потрібні для розвитку пізнання у всіх галузях знань.

Ліберал здебільшого є «скептиком», який вважає умовними навіть ті істини, котрі для нього найдорожчі. Це скептичне ставлення до власного є якраз тим, що дозволяє йому бути толерантним і миритися з переконаннями і віруваннями інших, навіть якщо вони дуже відрізняються від його власних. Цей дух відкритості, здатний змінити і подолати власні переконання, — рідкісний і часто незрозумілий для тих, хто — як значна частина консерваторів — вважає, що осягнув абсолютні істини, які є невразливими до будь-якого оспорювання чи критики.

Консерватори зазвичай ототожнюються з релігією, тоді як багато лібералів — агностики. Та це не означає, що ліберали вороже налаштовані до релігії. Багато з них є практикуючими вірянами, яким був Адам Сміт, батько лібералізму. Просто вони вважають, що духовне і земне то різні сфери і що треба підтримувати цю обопільну незалежність, бо коли обидві змішуються в одне, зазвичай вибухає насильство, як свідчить історія всіх релігій і останнім часом підтверджує екстремістський ісламізм і його колективні вбивства. Тому — на відміну від консерваторів, які гадають, що істинну релігію можна нав’язати язичникам навіть за допомогою сили, — ліберали воліють не віддавати перевагу одній релігії перед іншими в соціальному та економічному сенсі і передусім заперечують те, що релігія може насаджуватись комусь силою. У книжці «Гаєк про Гаєка. Автобіографічний діалог» (1994), виданій Stephen Kresge y «Leif Wenar», відтворене інтерв’ю, ймовірно, записане вже перед смертю, в якому Гаєк каже, що «нещодавно» відкрив для себе, що його більше приваблює буддизм, ніж «монотеїстичні релігії Заходу», бо останні є «страшенно нетерпимими». І що йому здається «чудовим» те, що в Японії люди можуть бути одночасно синтоїстами і буддистами[48].

Гаєк визнає, що слово «ліберал» у наші дні означає різні речі — наприклад, у Сполучених Штатах воно змінило значення і стало означати заледве не «радикал» і навіть «соціаліст», — та він не зумів знайти іншого, яке б могло його замінити. І з гумором додає, що термін «віґ», хоча і досить точний, був би занадто неактуальним. Проте зміст цього слова є дуже ясним, коли його вживають такі інтелектуали, як він, хто всією своєю творчістю якнайрішучіше докладався до того, аби надати лібералізму точного значення і встановити для нього чіткі межі.

Сер Карл Поппер (1902­–1994)

Життя довжиною в сторіччя

Без Гітлера і нацистів Карл Поппер ніколи не написав би ту ключову для сучасного демократичного і ліберального мислення книжку, якою є «Відкрите суспільство та його вороги» (1945), і, либонь, усе життя безвиїзно прожив би в рідному Відні як безвісний професор філософії. Про дитинство і юність Поппера відомо дуже мало — в його автобіографії «Unended Quest» (1976), винятково інтелектуальному свідченні, про них не сказано майже жодного слова — аж до появи книжки Малакі Хаїма Хакоена «Karl Popper. The Formative Years 1902-1945» (2000), вичерпного дослідження того етапу його життя в блискучій атмосфері столиці Австро-Угорської імперії. Відень наприкінці ХІХ-го і в перші роки ХХ століття був мультикультурним і мультирасовим, космополітичним містом, де нуртували мистецька і літературна творчість, критичний дух і не вщухали інтелектуальні та політичні дискусії. Мабуть, там визрів ембріон попперівської ідеї про «відкрите суспільство», яке протиставляється закритим суспільствам тоталітаризму.