Поклик племені

Він був невтомним трудівником, якого життя постійно змушувало піддавати свої ідеї випробуванню дійсністю. Інтелектуалу-германофілу ще зі студентських років, йому випало пожити в країні, де він освоював німецьку філософію й соціологію, та разом з тим розвиток нацизму і захоплення ним влади змусили Арона відкрити для себе своє становище єврея, яке він заледве усвідомлював. Іудейство Реймона Арона вимагає окремої згадки. Так само, як сер Ісая Берлін, з яким його єднає стільки поглядів і позицій, його ідеї щодо цього є повчальними в питанні, часто викривленому небезсторонністю та упередженням. Народжений і вихований в асимільованій родині, яка перестала практикувати релігію, сам по собі агностик (батьки ніколи не водили його в синагогу), Арон часто засуджував релігійну нетерпимість і національний екстремізм тих, кого він не без гумору називав єврейськими «однодумцями». Він ніколи не вірив у «обраний народ» і «священну історію» Старого Заповіту. Та коли в 1967 році генерал де Голль на прес-конференції назвав євреїв «елітним народом, гордим, самовпевненим і пануючим», Арон відповів книжкою, яка є одним з найрозумніших описів становища євреїв та ізраїльської проблематики: «De Gaulle, Israel et les Juifs» (1968).

Серед почестей, які віддавали йому після смерті, «Ліберасьйон» заявила, що «Реймон Арон допоміг правим не потонути в глупстві (la connerie)». Ох, ця манія французів усе класифікувати та їхнє іноді таке дешеве лівацтво... Така класифікація стирає нюанс, який в Арона плутали зі суттю того, що він думав. Якось, згадуючи Ортеґу-і-Ґассета, він сказав, що праві й ліві є «двома однаковими односторонніми паралічами». Він вважався правим, та був ним в дуже особливий, тобто дуже ліберальний, спосіб. Після поразки Франції в 1939 році він одним з перших французьких інтелектуалів вирушив у Лондон, щоб приєднатися до Сил вільної Франції, але генерал де Голль не дав йому стати бійцем, як він того хотів, а поставив на чолі журналу опору «Ля Франс Лібр» («Вільна Франція»). Його примикання до генерала де Голля завжди було незалежним, недовірливим і критичним; часто він робився суворим критиком П’ятої республіки і самого генерала, яких звинувачував у авторитаризмі. Після студентської революції 1968 року, проти якої він виступав з незвичною для нього пристрасністю, він написав у «La Révolution introuvable» (1969): «... я не є голлістом і залишаюсь таким, відчуваючи особливу антипатію до генерала де Голля»[85].

З іншого боку, він був першим інтелектуалом, який наважився заявити, що незалежність Алжиру є неминучою — в «La Tragédie algérienne» (1957), книжці, написаній в часи, коли майже вся французька лівиця, включно зі соціалістичною партією, стояла на реакційній та націоналістичній позиції щодо цього питання. Мішель Вінок резюмував скандал, який зчинився у правій пресі через зайняту Реймоном Ароном позицію супроти ура-патріотичного націоналізму, через який Франція — від соціалістів до ультраправих — вимагала, щоб Алжир залишався під суверенітетом Франції та було ліквідовано бунтівний Фронт національного визволення[86]. Думки Арона були логічними і неспростовними: не годиться обстоювати, з одного боку, лібералізм і демократію, а з іншого — імперіалістичну і колоніальну політику стосовно народу, який заявляє своє право бути незалежним. Бо й справді, коли в ХІХ столітті Франція вторглася й окупувала Алжир, прогресивніша Франція (насправді вся Європа) вважала, що «колонізувати» означає забезпечити прогрес суспільствам, які жили у феодальному мракобіссі, боротися проти рабства, ліквідувати неписьменність, принести їм філософію Просвітництва, сучасну науку й техніку — одним словом, усі ті міфи, які заспокоювали совість колоніальних супердержав. Але в ХХ сторіччі ці небилиці були спростовані грубою й очевидною дійсністю — безжальною та жорстокою експлуатацією колонізованих через расистську, дискримінаційну і протиправну політику колонізаторів, — і Арон пояснював це як завжди об’єктивно й розумно: Франція, поборниця свобод, не може відмовляти алжирцям у праві створити власну державу й обирати свій уряд.

Фактично вся правиця у Франції відчула себе зрадженою тим, кого вважала своїм найкращим інтелектуальним рупором. На голову Арона посипались образи, його називали «раціоналістичним інтелектуалом, позбавленим людяності» (Д. Арлон), засуджували «його політичний стоїцизм крижаного штибу» (Жуль Монро), його «сухий реалізм» (Ж. Ле Брун Керіс) і його «льодяну чіткість» (Франсуа Моріак). Інші винуватили його в тому, що він зробився «речником великого американського капіталу», не бракувало й антисемітських нападок, як та, що з’явилася в «Le Reveil de La France», де його порівнювали з Мендесом-Франсом і Серваном-Шрейбером (також євреями за походженням) і нарікали на «тих французів, які досі не призвичаїлися до Франції»[87].

«Опій інтелектуалів»