Поклик племені

Аж дрож бере, коли уявляєш, що би сталося, якби пропозиція Поппера мала успіх і всі відкриті суспільства її прийняли. З тієї миті вони, ясна річ, були б уже значно менш відкриті. Можливо, у їхніх телевізійних програмах була би менша доза того насильства, уособленням якого є фільми Тарантіно чи серіал про Джеймса Бонда. Але як щодо іншого насильства, яке прийшло б йому на зміну? Насильство бездарності й придушення таланту, яке тягне за собою будь-яка бюрократизація творчої діяльності, насильство недопущення будь-якого протестного чи бунтівного духу і цензури для будь-якого експерименту чи пошуку нового. Телебачення, либонь, було б таким доброчинним і мирним, яким є телебачення Китаю, Куби чи Північної Кореї, чи яке розважало телеглядачів франкістської Іспанії або Чилі в часи Піночета, де лише уповноважені державою професіонали — винятково через корпоративне «співтовариство» — могли створювати фільми і програми, які мали бути зроблені згідно з написаним кодексом, аби захистити суспільство від його ворогів. Вирішило би це проблему чи ліки виявилися би гіршими за хворобу?

Проблема, певна річ, існує, і немає сумніву, що вона поглибилась із вражаючим розвитком нових комунікаційних технологій, бо телебачення, а зараз інтернет і так звані соціальні мережі, справді здійснюють безпрецедентний вплив на сучасне життя. І необхідно вживати певних застережних заходів, аби він — наприклад, у тому, що стосується дітей — не був згубним. Цілком справедливо, що встановлюються певні години для показу деяких фільмів і передач, зміст яких може виявитися шкідливим для малолітніх глядачів, і що вони є маркованими, аби батьки могли вирішити: треба їхнім дітям їх дивитися чи ні, хоча фактично через аудіовізуальну революцію наших днів ці застережні засоби можуть виявитися марними. У кожному разі, якби ці обмеження дійшли до тієї крайності, коли контроль держави над аудіовізуальними засобами вважався б допустимим, то неминучим наслідком цього стало б їх перетворення на інструмент політичної дії з боку тих, хто здійснює владу від власного імені — іншими словами, це було б так само деструктивне для духу і моралі насильство, як те, яке хочуть викорінити.

Подобається нам це чи ні, але телебачення, інтернет і соціальні мережі існують — і це надовго. Немає сенсу ставити собі питання, чи було би краще, якби всього цього не винайшли. Що б там не казала статистика, я підозрюю, що — так само, як і з книжками, — все це насильство з’являється на екранах не як причина, а радше як наслідок того насильства, яке нуртує в суспільстві, тож ефективно здолати його можна перекриваючи не доступ до екранів, а його витоки в реальному житті і за допомогою освіти. Звісно, це складне питання і значно більше пов’язане з тими темними й жорстокими глибинами, які — хай у що б там вірив той добрий і мудрий чоловік, яким був Карл Поппер, — також присутні в людській душі, ніж із тими поганими прикладами, які дають вимисли літератури, кіно, телебачення та інтернету.

У кожному разі, не надмір конкуренції, а її нестача стоїть на заваді тому, аби телебачення створювало більш оригінальні й творчі програми і призводить до того, що в ньому повно посередності та тупості. Якби у ньому були розмаїття і відтінки, як у книжках, журналах, газетах і (в деяких країнах) на радіостанціях, то витончені, вишукані, вимогливі й непересічні душі знайшли би на малому екрані те, відсутність чого на ньому зараз б’є у вічі. Зникнення медійних кордонів і воцаріння великих каналів інформації (а також розваг і художного вимислу), мабуть, змогли би наблизити нас до цього ідеалу.

Реймон Арон (1905–1983)

То був низенький і носатий чоловік із великими вухами, синіми очима і меланхолійним поглядом, напрочуд ввічливий. Народився він у світській єврейській родині, інтегрованій і доволі заможній; дитинство провів у Версалі, в домі з тенісним кортом — у цій грі він в юні роки досягнув певних успіхів, доки інтелектуальне покликання не віддалило його від спорту. Але він продовжував захоплюватися регбі, хоча лише по телевізору. В École Normale[81], де навчався в двадцяті роки, він отримував найкращі оцінки на своєму курсі, але був настільки скромним і стриманим у дискусіях, що його друг та однокашник Жан-Поль Сартр якось дорікнув йому: «Mon petit camarade, pourquoi as-tu si peur de déconner?» («Братчику, чому ти так боїшся ляпнути дурницю?») Сартр ніколи цього не боявся і впродовж свого життя часто їх ляпав — з усією силою розуму, який маскував під істину найгірші софізми. Натомість Реймон Арон залишався таким до завершення свого плідного життя, яке скінчилося наприкінці вересня 1983 року в паризькому Палаці правосуддя, куди він прийшов захищати свого друга Бертрана де Жувенеля в суді за наклеп і висловлював свою думку так само розважливо і поштиво, як робив це завжди, за винятком, можливо, періоду студентської революції в травні 1968 року — то були єдині події, які так його розлютили, що навіть вивели з себе.