Поклик племені

Це добре, коли філософія, чи наука, не вичерпуються аналізом мови, яку застосовують, бо цей шлях зазвичай веде до безплідної гри в бісер. Але необхідно, щоб кожен мислитель приділяв інструменту, за допомогою якого висловлюється, необхідну увагу — аби у кожному зі своїх текстів бути господарем слів, керівником власного дискурсу, а не пасивним прислужником мови. Творчість Поппера, одна з найбільш сугестивних і новаторських у наш час, має цю ваду: слова, до яких він ставився недбало, заплутують та іноді перекручують ідеї, які автор не вмів висловити з точністю та нюансами, яких вимагали їхня глибина й оригінальність.

Ролан Барт, який був антиподом Поппера щодо поняття дискурсу, писав: «У сфері знання для того, аби речі зробилися тим, чим вони є, чим вони були, потрібен один складник — сіль слів. Саме смак слів робить знання глибоким, плодючим»[74]. У функціональній мові Поппера немає цієї солі слів, цієї досконалої відповідності між змістом і вмістилищем дискурсу, яка парадоксальним чином була саме тим, чого він прагнув зі своїм ідеалом «простої та ясної мови», в якій слова нічого не важать. У його книжках, навіть у тих, де є найбільш очевидною глибина його міркувань та його мудрості, завжди помітна невідповідність між багатством ідей, які ніколи не дійдуть до нас у всій їхній красі, а лише загнузданими, ослабленими і навіть заплутаними відносною вбогістю і складністю письма. На відміну від Ортеґи-і-Ґассета, чия чудова проза так добре обряджала його ідеї, що поліпшувала їх, від тьмяної й кривулястої прози Поппера його ідеї часто програють.

Зіставлення Поппера і Ролана Барта не є чимось дивним. У тому, що стосується мови, обидва представляють дві крайності, два перегини, які дорого обходяться. На відміну від Поппера, який думав, що мова не має значення, Барт вважав, що врешті-решт єдине, що має значення, це мова, бо вона є центром сили, всієї сили. Есеїст, який володів величезним, але легковажним талантом, який любувався сам собою, красувався і розчинявся у тому багатослів’ї — дискурс, текст, мовлення, мова тощо, — який писав з таким блиском і такими софізмами, Барт навіть стверджував — «доводив», — що то не люди говорять, а мова говорить через них, формуючи їх і скоряючи прихованій і невидимій диктатурі: «... мова [...] не є ні реакційною, ні прогресивною; вона попросту є фашистською, бо фашизм полягає не в тому, щоб не давати говорити, а в тому, щоб змушувати говорити»[76]. Від цієї диктатури звільняються, тимчасово, лише ті літературні твори, які поривають зі зведеною на трон мовою і зводять на трон нову. Свобода, на думку Барта, може існувати лише hors du langage[77] (Отже, найвільнішими людьми є аутисти й глухонімі?) Коли добуваєш ідеї Барта, вилущуючи їх із тих чудових текстів, які він писав, то впадає у вічі їхня поверхневість, несерйозність, їхній провокативний і пустотливий характер, гумор і дуже часто беззмістовність. Коли стикаєшся з ними в його оригінальних текстах, прикрашених вишуканістю прози, майстерністю нюансування, чарівною витонченістю фрази, то виникає відчуття глибини, трансцендентної істини: прекрасний риторичний міраж.

Бо це неправда, що зосередженням всієї сили є мова. Яка нісенітниця! Справжня сила вбиває, а слова щонайбільше навівають нудьгу, гіпнотизують чи скандалізують. Добра проза, властивий йому блискотливий стиль, надав ефемерним ідеям Ролана Барта прозорливості й постійності, тоді як амбіційна і глибока система ідей Карла Поппера виявилася дещо скутою і знеціненою викладом, який ніколи не дотягував до того, що він висловлював. Бо хоча ідеї — це не лише слова, як думав Барт, але без слів, які їх втілюють і належним чином передають, ідеї ніколи не будуть тим, чим вони можуть бути.

Голос Бога

Якби хтось уклав книжку сучасних ідіотизмів для вжитку політично коректними інтелектуалами, схожу на sottissier[78], який в ХІХ столітті склав Флобер, починатись вона б мала з двох наказів: а) нападати на суспільство споживання, б) вказувати на телебачення як на джерело масового безкультур’я, насильства й тупості.

Звісно, всі мають невід’ємне право засуджувати споживацтво, але, якщо бути послідовними, огудники мусять погодитися, що те аскетичне суспільство, яке вони пропонують, де люди купували би лише необхідне їм для виживання, уникаючи зайвих товарів — іншими словами, де майже не було би промисловості, — то був би примітивний світ, з натовпами непрацюючих і голодних людей, заручників різних напастей і закону джунглів, в якому боротьба за виживання не залишала би більшості смертних багато часу для духовного чи інтелектуального життя. Відбулось би повернення до племені. Бо сувора правда така: що більше промислових товарів споживатимуть громадяни — є вони зайвими чи конче потрібними у відкритому суспільстві належить вирішувати лише самому споживачеві, — то більше буде робочих місць, кращою і всеохопнішою буде освіта, буде більше дозвілля, бо без них нема чогось вартого духовного чи інтелектуального життя.