Поклик племені

Тож не дивно, що Поппер нещадно критикував деяких сучасних йому інтелектуалів, як-от Адорно і Горкгаймера, визначних представників так званої Франкфуртської школи. Адорно здавався йому кепським наслідувачем Карла Крауса, «якому нема чого сказати» і хто говорить дуже погано, наслідуючи «гегелівський обскурантизм». Він називає його культурним снобом, ворогом ясності, бо той просив «більше потемків» для культури і був песимістом, який молов дурниці про сучасний світ, не пропонуючи жодної альтернативи. Горкгаймера він вважав постаттю серйознішою, але негативною, позаяк виступав проти «реформування існуючої системи». Поппер додає, що твори Франкфуртської школи є «опієм інтелектуалів Реймона Арона»[72].

Попри все це, він думає, що інтелектуали могли би прислужитися людству, якби радикально виправили свою природу: «Why do I think that we, the intellectuals, are able to help? Simply because we, the intellectuals, have done the most terrible harm for thousands of years. Mass murder in the name of an idea, a doctrine, a theory, a religion — that is all our doing, our invention: the invention of intellectuals. If only we would stop setting man against man — often with the best intentions — much would be gained. Nobody can say that it is impossible for us to stop doing this» («Чому я думаю, що ми, інтелектуали, можемо допомогти? Попросту тому, що ми, інтелектуали, завдали найбільшої шкоди за тисячі років. Масові вбивства в ім’я ідеї, доктрини, теорії, релігії — це все наша робота, наша вигадка, вигадка інтелектуалів. Якби ми лишень припинили зіштовхувати людей лобами — іноді з найкращими намірами, — то багато би виграли. І хто сказав, що ми не можемо перестати це робити»)[73].

Поппер став жертвою цієї серйозної помилки: недооцінюання форми вираження. Насправді його переконання, що мова сама собою не може бути ні ціллю, ні навіть основною турботою, бо інакше це призводить до глибокого викривлення змісту науки, чогось, що резонно не можна цілком і повністю ототожнювати з мовою, якою вона висловлюється, — дуже влучне. Тотожності формі і змісту не існує навіть там, де вона, здавалось би, є неминучою — в літературі, бо, як писав каталонський поет Ґабріель Ферратер, не можна переплутати Дантівську терцину з пекельними муками. Також є правдою те, що це переконання зробило Поппера невразливим для спокуси, якій піддалися багато видатних інтелектуалів його часу — відтіснити складні проблеми знаряддям, яким зрештою є те, що має стосунок до формального вираження науки чи філософії. Ідеї Поппера завжди оберталися довкола фундаментального, великих питань, істини й обману, об’єктивного знання та магічного чи релігійного, свободи й тиранії, індивіда й держави, метафізики й науки — так само, як у великих класиків. Але, без сумніву, на цих ідеях позначилося недооцінювання природи слів — через нерозважливе припущення, що їх можна вживати так, наче вони не мають значення.

Слова завжди мають значення. Якщо їх недооцінювати, вони можуть помститися, вносячи неясність, двозначність, подвійний чи потрійний сенс у дискурс, який прагне бути стерильним і однозначним. Небажання Поппера вважати мову автономною реальністю, з власними імпульсами і тенденціями, негативно позначилося на його творах, які іноді, попри їхню концептуальну значущість, грішать неясністю і навіть плутаниною. Його термінологія і формули не завжди вдалі, бо дають привід для непорозумінь. Називати «історицизмом» тоталітарне бачення історії чи простий ідеологізм є дискусійним, бо наводить на думку про просто-таки оспорювання історії, а це далеке від попперівської філософії. Ще спірнішим є вживання виразів «почастинна інженерія» та «утопічна чи цілісна інженерія» для того, що простіше можна було б назвати «реформізмом» і «радикалізмом» (чи «ліберальною позицією» і «тоталітарною позицією»). Наприклад, Гаєк критикував вживання слова «інженер» для позначення суспільного реформатора — через несвідому асоціацію з комуністичним вокабуляром, оскільки Сталін означував письменників як «інженерів людських душ». І, безперечно, є явне протиріччя в тому, що «інженером» суспільного реформатора називає філософ, який так переконливо критикував ідею «планування», тобто ту ілюзорну мрію організувати, виходячи з центральної влади, суспільство — щось, що рано чи пізно веде до урізання та зникнення свобод. Не менше спантеличує захист Поппером протекціонізму у «Відкритому суспільстві та його ворогах» (т. 1, гл. VI), бо може видатися, що він виправдовує державний інтервенціонізм в економічне життя; звісно, це не так, бо автор пояснює, що йому йдеться про «захист свободи», але небезпеки виникнення плутанини не було б, якби той вжив відповідніше слово, ніж те.