Поклик племені

Саме тому для лібералізму так важливо пропонувати усій молоді освітню систему високого рівня, яка в кожному поколінні забезпечила би спільну вихідну точку, яка би потім дозволила правомірні розходження в доходах відповідно до таланту, докладених зусиль і послуг, які кожен громадянин надає громаді. Якраз у царині освіти — шкільної, технічної та університетської — найбільш несправедливими є привілеї, через які одна молодь здобуває освіту високого рівня, а інша приречена на поверхневу чи недостатню освіту, яка веде до обмеженого майбутнього, краху або просто виживання. Це не утопія, а те, чого колись досягла, наприклад, Франція з державною і безплатною освітою, яка зазвичай мала вищий рівень, ніж приватна, і була доступною всьому суспільству. Криза освіти, яку пережила ця країна, призвела до того, що в наші дні вона у цьому сенсі відкотилася назад, але цього не сталося у скандинавських демократіях, як і в швейцарській, чи в таких азіатських країнах, як Сингапур чи Японія, які забезпечують цю рівність можливостей в царині освіти — шкільної чи вищої, — і це не йде на шкоду їхньому демократичному життю та економічному процвітанню, а цілком навпаки.

Рівність можливостей у галузі освіти не означає, що треба ліквідувати приватне навчання на користь державного. Нічого подібного; треба, щоб існували обидві форми і конкурували між собою, бо ніщо так, як конкуренція, не допомагає добитися покращення й прогресу. З іншого боку, ідея конкуренції між навчальними закладами належить ліберальному економісту Семюелу Фрідману. Придуманий ним «шкільний купон» дав чудові результати в країнах, які його застосовували — наприклад, у Швеції, — надаючи батькам родини можливість узяти активну участь в покращені освітньої системи. «Шкільний купол», який держава дає усім батькам родини, дає їм змогу обирати для своїх дітей найкращі школи, таким чином вона спрямовує найбільшу державну допомогу закладам, до яких — через їхній високий рівень — подають більше заяв про прийом.

Варто взяти до уваги, що освіта в таку епоху, як наша, епоху великих наукових і технічних реновацій, є щоразу дорожчою — якщо хочеться її мати першокласну, — а це означає, що громадянське суспільство має таку саму відповідальність, як держава, за підтримання найкращого академічного рівня у школах, інститутах та університетах. Несправедливо, аби діти із заможних родин були звільнені від оплати за освіту, як і те, щоб молода людина через економічні причини не мала доступу до найкращих закладів, якщо має для цього талант і працьовитість. Тому разом зі «шкільним купоном» необхідною є система стипендій і дотацій, аби запровадити ту «рівність можливостей» у царині освіти.

Мала держава зазвичай є ефективнішою, ніж велика: це одне з найтвердіших переконань ліберальної доктрини. Чим більше зростає держава — і бере на себе більше повноважень в житті країни, — тим вужчими стають межі свободи, якою користаються громадяни. Децентралізація влади є ліберальним принципом, який має на меті посилити контроль, що його здійснює все суспільство над різними політичними і суспільними інституціями. За винятком оборони, правосуддя і громадського порядку, в яких держава має першість (але не монополію), ідеальним є, коли у решті соціальних та економічних справ заохочується більша участь громадян в режимі вільної конкуренції.

Лібералізм був політичною мішенню, на яку найбільше нападали і наговорювали впродовж історії: спочатку консерватори — згадайте папські енцикліки і виступи католицької Церкви проти нього, які тривають досі попри наявність такої кількості віруючих лібералів, — а згодом соціалісти і комуністи, які в новітню епоху оголосили «неолібералізм» передовим загоном імперіалізму і найжорстокішою формою колоніалізму і капіталізму. Історична правда спростовує ці обмови. Ліберальна доктрина від своїх витоків представляла найпередовіші форми демократичної культури, і саме завдяки їй у вільних суспільствах зробили поступ людські права, свобода слова, права сексуальних, релігійних і політичних меншин, захист довкілля та участь пересічного громадянина в житті держави. Іншими словами — те, що нам найбільше пасувало захищати від незгасного «поклику племені». Ця книжка хотіла би додати свою лепту до цієї вкрай потрібної справи.

Мадрид, серпень 2017 р.

Адам Сміт (1723–1790)