— Гаразд, пильнуйте його добре, аби не втік. А я зганяю за ізолєнтою.
Обличчя Хіппі набрало ще затравленіших рис та відтінків. Він нахилився до мене і прошепотів, зиркаючи на Фєдю:
— Старий... розумієш... без ТЕБЕ Фєдя втече, май ми при собі хоч кулемета... Він не боїться нас. Він боїться ТЕБЕ. Ти підеш — він утече.
— А шо ти пропонуєш? Залишити його і піти додому пити чай з пляцками? Сказати: “Давай якось пізніше, Фєдь. Ми сьо’дні лєнту забули”, та? Давай іди.
Раптом озвалась Дзвінка:
— Міську, давай піду я. Я не приверну такої уваги, як Хіппі.
— А якшо там ще будуть ці гопніки?
Відповів Хіппі:
— Міську, я проведу її. Тим паче, ізолєнта схована в мене під вікном на хаті. Ти сама би не знайшла, — це вже адресувалося Дзвінці.
Спершу та спробувала щось заперечити, але хутко змирилася й дала мені пістолета.
— На, стережи його добре.
Вона легесенько поцілувала мене в губи й пішла до виходу. Хіппі слідом. Їх побачать удвох. Це видавалося правильним, хоч я й не міг пояснити, чому.
У хавірі залишилися ми двоє й пістоль поміж нами. Я зовсім не був упевнений у тому, що Фєдя боїться мене. Тепер він уже сидів рівно, не зводив із мене чіпких очей, рогівка яких запеклася від ненависті; сидів і розминав кісточки пальців, як це заведено робити у забіяк перед сутичкою; о ні, я зовсім не впевнений, що той скурвий бик мене боїться... Я повільно переконувався в одному: це я боюся його. Незважаючи на те, що нас розділяло п’ять метрів прогрітого простору і чотириста грамів холодної сталі. Із центру долинали звуки попсової дискотеки, яку раз по раз заглушував постріл грому.
Усе буде добре, заспокоював я себе. За півгодини прийдуть Дзвінка з Хіппі — і це лайно попливе у найкращий світ.
За кілька хвилин на обличчі мого ворога заграла легка посмішка. Ця класична, академічна усмішечка, яка за все його життя ні разу не віщувала чогось хорошого. З такою посмішкою він підходив, бажаючи трохи розім’яти на комусь свої руки.
Я чув: напруга наростає. Здавалось, у буду запхали невидимий ґенератор Ван дер Ґраафа. Вмить стало незатишно у цій просоченій пилюкою оранжевій спеці. І ця напруга з
(ящірки)
нізвідки...
Усе буде добре, заспокоював я себе.
Усе й справді було добре. Минула чверть години з того часу, як я з ним на самоті; ще стільки ж — і вони повернуться. Я дивився на його білу
(але на оранжевий манер)
сорочку з маленьким аліґатором на серці. На кров на його верхній губі, що сповзала до рота. Такий собі “плач України”.
Усе було добре у цьому оранжевому світі, доки він не розтулив рота й не почав говорити.
Тоді неприємності й почались.
Розділ 10.
— Вам усім пізда, поц. Я тобі базарю.
— Сиди тихо, — стримано відповів я. Деякий час він мовчав.
— Твоя дєвка мене хочє.
— Та ну?
Він сплюнув кров’ю.
— Та. Коли та сучька сказала, шоби ми йшли сюда тікі двоє, я бачьив, шо було в її очях. Вона хтіла мене.
Я промовчав. Бо чув: скажу не те.
— Чюєш, мудак? Вона тобі розказувала, як я її чють не виїбав у школі?
Я не реаґував. Косив очима на шпарини, крізь які виднілися блимання блискавиць. Дивився, чи не йдуть ще мої.
— Нє? Ну, блядь! Значьить, вона мене в натурі хочє, — Фєдя скривився у неприємній посмішці. Мені все частіше свербіло копнути в ту підленьку усмішечку, розчавити її каблуком, проламати всі зуби й примусити Фєдю проковтнути їх усіх — один за одним. А потім ще вискочити на грудну клітку і втерти її в порох, розмазати його лице по землі, лиш би стерти, стерти геть ту лиховісну посмішку, від якої в мене ворушилося волосся на шиї.
— Знаєш шо, поц? Я тобі розкажу, як усе було, якшо та сучька не захотіла. Знаєш, шо ше? Я буду їбати її ше сьо’дні вечором. Коли ти здохнеш. А перший раз я трахну її в тебе на очях, шоб ти здох від заздрості. А після твоєї смерті — шо десять хвилин, до самого ранку. Пойняв, ти, поц?!
Я сильніше стиснув ручку пістолета. Курок вмостився прямісінько під пальцем — мій новий маленький друг, який тільки й чекає, щоби на нього натиснули.
— Ти, мудак! Чюєш, шо я базарю? На твоіх очях! Бо тобі, кастрату, вона в жизьні не дала би, будь ти хочь сто раз її друган! В натурі, поц. Я просто поняв, яких пацанів дєвкі в натурі хочють... Ти копнув мене в носа, — ніби щойно нагадав собі Фєдя.
Я кивнув.
— Я тебе за то замочю, — проконстатував він ймовірний факт. — Замочю, і ніхто навіть не буде знати. І знаєш шо?
Я міцно стис зуби.
— Знаєш шо, мудак? Твоя тьола в мене буде по десять разів на день раком ставати.
— Заткни рило, — процідив я крізь стиснуті зуби.
— Ти ж гомік, пра’? Ти, і той твій волохатий підар-кєнт. Вона тє в жизьні не дасьть, а я буду її грати, скільки захочю, і коли захочю, поняв, ти, балбєс йобнутий? А ти будеш дохлим лежати, врубався?
— Завали свій риляк, бо зара’ схопиш кулю в лоба.
— Хрєна з два ти мені цими пустишками шось зробиш! Шо я, пустишок по звуку не відрізняю? Я до тебе доберусь. А потім — до неї. Знав би ти, які в неї м’які соски...
— Ти заткнешся сам, чи мені тебе тут притишити? Думаєш, я...
— Коли провести по них пальцем, вони тверднуть...