Порожня могила

— Ні, привидів немає. Крім хіба цього домашнього улюбленця, — Кіпс поплескав по великій склянці, що стояла поряд на кам’яній плиті. Склянка променіла яскраво-зеленим світлом, а крізь вихор ектоплазми було видно темний череп і страхітливе обличчя привида.

— Домашнього улюбленця?! — почула я потойбічний шепіт. — Домашнього улюбленця? Випусти мене на хвилинку, Люсі, і я покажу цьому кощавому йолопові, який з мене домашній улюбленець!

Я випростала спину, сівши задля цього на закаблуки, й відгорнула з лоба розтріпане волосся:

— Будь ласка, Кіпсе, не називай череп домашнім улюбленцем. Йому це не до вподоби.

— Точніше кажучи, мене це просто бісить! — криво вишкірився череп у склянці. — І поясни цьому бовдурові, схожому на скаженого пугача, що я, коли мені пощастить-таки вибратись із склянки, відразу висмокчу всю його плоть аж до кісток, а далі піду в танець із його порожньою шкірою! Неодмінно перекажи це йому!

— То він і справді образився? — спитав у мене Кіпс. — Диви, як рота роззявив!

— Скажи, скажи йому!

— Не поспішай, — завагалась я. — Усе гаразд, заспокойся.

— Що?! Ні, я не заспокоюсь! Ач, він ще й по моїй склянці тарабанить! Рибка я йому в акваріумі, чи що? Ні, присягаюсь: тільки-но вирвусь на волю, як ухоплю цього Кіпса й здеру з нього...

— Локвуде! — сказала я, повертаючи на кришці склянки важіль, щоб угамувати балакучий череп. — Ти певен, що хід у підземелля саме тут? У нас обмаль часу!

Ентоні Локвуд підхопився. В одній руці він досі стискав кишеньковий ножик, а другою скуйовдив собі волосся. Убраний наш керівник був, як і завжди, бездоганно. Щоправда, замість звичайного пальта сьогодні на ньому була темна куфайка, а на ногах замість звичайних черевиків легенькі кросівки — це були єдині поступки, на які Локвуд погодився, збираючись таємно вдертися до однієї з найславетніших пам’яток Лондона.

— Твоя правда, Люсі, — бліде, витончене Локвудове обличчя здавалося безжурним, однак малесенька зморшка над переніссям свідчила про якнайглибшу задуму. — Стільки вже пораємось тут, і жодної зачіпки. А ти що скажеш, Джордже?

З-за гранітної плити з пирханням виповз Джордж Кабінс. На ньому була бруднюща чорна футболка, окуляри з’їхали набік, потемніле від поту світле волосся стирчало на всі боки. Останню годину він займався тим самим, що й ми, однак примудрився геть замурзатись у пороху, павутинні й мишачому посліді. Щоправда, таке траплялося з ним частенько.

— Але ж про цей хід згадують усі описи похорону, — буркнув він. — Ми, мабуть, просто не дуже уважні. Особливо Кіпс, який узагалі нічого не шукає.

— У мене своя робота! — обурено відповів Кіпс. — А от чому ви ніяк не впораєтеся з вашою, я вже не знаю. Усі ми тут ризикуємо головою лише через те, що ти сказав нам, ніби тут є цей хід!

— Авжеж, він тут, — мовив Джордж, оббираючи павутиння з окулярів. — В описах сказано, що її труну спустили вниз, до склепу. Срібну труну! Для такої небіжчиці все було зроблено якнайкраще!

Прикметно, що Джордж не назвав імені особи, що мала бути похована в цій могилі. Від самісінької згадки про срібну труну в мене тьохнуло серце — так само як тоді, коли я поглянула на кам’яну полицю, що виступала з дальньої стіни мавзолею. Чи, радше, на те, що стояло на цій полиці.

То було залізне скульптурне погруддя жінки середнього, майже літнього віку — з суворим, владним обличчям, зачесаним назад волоссям, високим чолом, гострим орлиним носом, тонкими вустами й проникливими очима. Це обличчя не можна було назвати гарним, зате суворим і водночас пильним — цілком. І до того ж воно було добре відоме всій країні. Те саме обличчя, яке прикрашало поштові марки та обкладинки посібників для агентів. Те саме обличчя, яке ще з дитячих літ траплялось нам так часто, що навіть марилось уві сні.