Порожня могила

Кожен з нас міг розповісти чимало цікавого про Марісу Фіттес — найпершу дослідницю потойбічних явищ. Разом із своїм партнером Томом Ротвелом вона відкрила безліч прийомів боротьби з привидами, які донині використовують агенти-оперативники. Кожен знав історію про те, як вона змайструвала свою першу рапіру з виламаного залізного стояка перил — і про те, як вона розмовляла з духами так само легко, ніби то були звичайні живі істоти. Усі пам’ятали про те, що саме вона заснувала найпершу агенцію психологічних розслідувань, і про те, що на її похорон зійшлась мало не половина Лондона: люди спостерігали, як її срібну труну несуть на руках від Вестмінстерського абатства до Стренду і як за цією труною жалобним маршем ідуть представники всіх столичних агенцій. А ще пам’ятали, як урочисто гули дзвони всіх церков, коли її ховали в підземеллі мавзолею, що став відтоді святинею для заснованої нею агенції «Фіттес».

Дивовижні спогади...

От тільки ніхто з нас не вірив, що Марісу Фіттес насправді поховали в цьому мавзолеї. Сам мавзолей, як відомо, стоїть на східній околиці Стренду, в центральній частині Лондона. Це міцна кам’яна споруда, в якій є головна зала овальної форми, з високою стелею, — завжди похмура, майже порожня, якщо не рахувати масивної гранітної плити з викарбуваним на її вершині однісіньким словом «ФІТТЕС». Вікон у залі немає, а надвір ведуть одні-єдині залізні двері — й зараз ці двері були міцно замкнені.

Десь за дверима стояли двоє підлітків-вартових. У них були пістолети, якими вони негайно скористалися б, якби почули зсередини шум. Тож працювати нам доводилось якнайобережніше. Підлога в мавзолеї була чисто виметена, пахтіла лавандою, й на ній — на відміну від більшості місць, де нам довелося побувати цього тижня, — не лежали ноги, руки та інші рештки людських тіл. Тож із цього погляду зала мавзолею видавалась нам навіть затишною.

Та водночас ніде не було видно й сліду потаємного ходу до підземелля.

Наші ліхтарі мерехтіли, а над головами в нас нависала пітьма — густа, щільна, ніби відьомський плащ.

— Гаразд. Зберігаймо спокій, дотримуймось тиші й шукаймо далі, — наказав Локвуд. — Якщо хтось має кращі пропозиції, я готовий вислухати їх.

— У мене є, — озвалася з кутка Голлі Манро. Вона підхопилась і легенько, мов кицька, підкралась до нас. Убрана вона була, як і всі ми, в чорне: курточка на блискавичному замку, коротка спідничка, леґінси. Довге чорняве волосся скручене в кінський хвіст. Можна було б звернути увагу, як чудово це личить їй, та навіщо марнувати час? Правду кажучи, Голлі личило будь-яке вбрання, навіть якби їй довелося накинути на плечі чорну торбину на сміття, вона і в ній залишалася б королевою балу.

— Мені здається, нам потрібен свіжий погляд на це все, — мовила Голлі. — Люсі, може, нам зміг би допомогти твій череп?

Я стенула плечима:

—Що ж, Голлі, спробую. Тільки він зараз у такому кепському гуморі...

Примарне обличчя в склянці досі ворушило вустами. Крізь нього виднів темно-бурий череп, пригвинчений до денця посудини.

Я крутнула важіль і відразу почула:

— ... і з'їм їх! А тоді заморожу пальці в нього на ногах, щоб він стовбичив на місці, як пень!

— О, ти ще досі батькуєш Кіпса? — здивувалась я. — А я думала, що ти давно вже заспокоївся...

Привид заморгав на мене з-за скла:

— То ти навіть не слухала мене?!

— Ні.

— Звісна річ! А я отут розводжуся для тебе — стільки цікавих подробиць придумав...

— Прибережи їх до кращого часу. Ми тут ніяк не знайдемо вхід до підземелля. Може, щось порадиш нам?

— Чому це я? Ви ж усе одно мені не вірите!

— Оце вже неправда. Дечому віримо.

— Дечому!—сердито пирхнув череп. — Та якби ви справді мені вірили, то сиділи б зараз удома й труїлися чаєм з коржиками! Аж ні— закортіло їм «перевірити» мої слова!

— А що тебе, врешті, дивує? Ти ж сам казав, що Маріса Фіттес не померла, що вона досі жива і вдає з себе власну онуку — Пенелопу Фіттес. Ту саму Пенелопу Фіттес, яка очолює агенцію «Фіттес» і вважається найвпливовішою особою в Лондоні! Такі речі просто так не кажуть! Ти вже пробач нам, але ми повинні це перевірити!

Привид вирячив очі:

— Бридня! Знаєш, як це називається? Черепизм!

— Черепизм? Що це за дурницю ти вигадав?

— Ну, про расизм ти чула? Або про сексизм? А це справжнісінький черепизм — судити про мене з першого погляду. Сумніватись у моїх словах лише тому, що я — черепу склянці з зеленою плазмою! Погодься, що це так!