Порожня могила

— Дуже радий, що ви завітали! Ходімо, я покажу вам сцену. Ми саме готуємо її до завтрашньої вистави.

Він повів нас широким, напівтемним коридором з низькою стелею й накатаними золотистою фарбою візерунками на стінах. Обабіч нього розходились менші коридори: один з них, перед яким на стіні виднів напис «Кімната чудес Тафнела», було перегороджено потертою, так само золотистою линвою.

— Як ся має бідолаха Чарлі Вад? — запитала дорогою Голлі.

— Поки що живий, — відповів пан Тафнел. — Проте боюся, що довго він не протягне. Я замкнув його в своєму вагончику на ярмарку. Сьогодні він своїм вереском зірвав виступ клоуна Коко для малюків — отам, у великому балагані. Довелось повернути глядачам гроші за квитки... — власник театру скрушно зітхнув. — До речі, мені треба буде провідати Чарлі. Сподіваюсь, я не повинен залишатись тут на ніч? Ні, я не боюсь, просто не хочу вам заважати...

Сказавши це, він відчинив перед нами масивні двері, оббиті темно-червоним оксамитом, і ми опинились у залі для глядачів.

***

Зазвичай співробітники агенції «Локвуд і К°» нечасто ходять по театрах. За найближче наше знайомство з театром можна вважати той випадок, коли минулого літа ми загнали один упертий Спектр до провулка біля лондонського «Палладіуму» й там рознесли його на атоми за допомогою каністри з магнієм. Як мені відомо, на стіні цього театру ще й досі видно сажову пляму, а всередині її — силует випадкового перехожого в капелюсі. Тісніше з високим мистецтвом ми ніколи не стикались, і тому я була зовсім не готова до того, що ми побачили в залі для глядачів.

Ця зала не мала нічого спільного з похмурим зовнішнім виглядом театру «Палас». То була справжня печера зі скарбами, що мерехтіли в променях світла. Ми стояли між рядами м’яких оксамитових крісел, у затінку високого балкона, а над нашими головами сяяли електричні свічки, прикріплені до його вигнутих стінок. За стінками балкона теж видніли ряди крісел, що поволі зникали вгорі. Зліва й справа, ближче до сцени, в сяйві позолочених свічників можна було розгледіти ложі, що виступали над партером. Спереду, над центральним проходом, височіла сцена, залита сліпучо-білим світлом прожекторів і обрамлена з боків пурпуровими завісами лаштунків. На сцені працювало кілька молодиків — вони підмітали дошки сцени, пересували з місця на місце яскраво розфарбовані помости й кошики. Робили вони це мовчки, було чути лише їхнє важке дихання. Акустика в залі була чудова, навіть пошепки вимовлене слово відлунювало аж до найдальших закутків.

Тафнел повів нас проходом, і ми затупотіли своїми робочими черевиками по дерев’яній підлозі. Згори, з-під зануреної в морок стелі, над сценою звисали довгі линви: деякі з них закінчувались трапеціями, інші були прив’язані до кілець, укріплених на передній стінці балкона. Я уявила ці линви в русі, з гімнастами в польоті, й мені аж долоні спітніли зі страху. Важко було подумки відтворити справжній розмір цієї зали, цього височенного балкона, цієї стелі, що губилась у серпанку теплого золотистого світла...

Ми піднялись на сцену крутими бічними сходами і вийшли під сліпуче світло прожекторів.

— Ось тут, пане Локвуде, — сказав Тафнел. — Саме тут Нещадну Красуню спіткав кінець, — він махнув рукою хлопцям, які негайно зупинили роботу й вирячились на нього. — На сьогодні досить, ходіть уже додому. Тільки не баріться, бо... ну, ви й самі знаєте чому.

Робітники хутко пішли, а ми звалили своє знаряддя просто посередині сцени. Вздовж її країв вишикувались дерев’яні кубики найрізноманітнішого кольору й величини, з кришками й невеличкими дверцятами. Ззаду було розстелено широченну синю мату, заввишки мені аж до колін. Решта сцени, розмічена смужками клейкої стрічки й за кілька десятиліть протерта ногами артистів, залишалась порожньою.

Локвуд озирався довкола, примруживши очі. Я знала, що зараз він увімкнув свій Зір і вишукує Смертні Вогні та інші потойбічні прикмети.

— Навіщо тут ця мата? — запитав він нарешті. — І ці коробки? Теж для вистави?

— Саме так,—кивнув Тафнел. — Ми розпочинаємо з повітряних гімнастів на трапеції. А коробки підготовлені для фокусів, усередині в них реквізит: усілякі голуби в клітках, металеві обручі та інші дрібнички. Там багато потаємних відділень, їх придумала й створила наша помічниця режисера. Дуже здібна дівчина. Тільки вам, напевно, спочатку хочеться побачити місце, де помер Сід. Це тут, ліворуч, за лаштунками.

— Дякую, — відповів Локвуд. — Звідси ми й почнемо.

Усі подалися до лаштунків, а я залишилась посередині сцени, озираючись і прислуховуючись. Колись саме тут стояла труна, яку за наказом султана проштрикнули шаблями, й підлогою заструменіла справжня кров. Я поглянула собі під ноги, на чисті, вибілені дошки. Тоді придивилася до золотавого серпанку, в якому потопала сцена, і уявила залу, переповнену глядачами, що вражено замовкли, перш ніж скрикнути з жаху...

Настав час застосувати свій Талант. Мене здивувала напружена тиша в цій порожній, темній залі. Я присіла навпочіпки, торкнулась долонею дощок підлоги, заплющила очі й почала слухати...