Порожня могила

Аж тут у моїй голові немовби відчинилися двері. Я почула химерний звук, схожий на шелест паперу, й приглушений гомін у залі, де ніби вмощувались по місцях сотні глядачів. Гомін гучнішав, скидаючись на дихання якогось велетня. Я зачекала, проте звук більше не змінювався. Я відпустила дошку. Гомін не вщух. Крізь нього мені було чути далекий голос Тафнела, який за лаштунками розмовляв про щось із Локвудом. Два потоки звуку не перемішувались — вони проходили один крізь одного, розділені в часі цілим століттям.

Я поволі випросталась, повернулась у бік лаштунків, і цієї миті моєю спиною пробіг холодок — так ніби хтось провів мені вздовж хребта крижаним пальцем.

Я зупинилась і придивилась до темної зали. Через увімкнені на сцені прожектори було важко розгледіти, що там коїться, проте все ж таки мої очі зупинились на задньому кріслі в одній із лож.

Хто це там сидить?

Від напруження мені аж заболіли очі. Я позирнула вбік — цікаво, чи помітив щось хто-небудь із моїх друзів, — та їх мені було не видно.

— А потім Трейсі відгорнула завіску, — розповідав тим часом Тафнел. — І побачила Сіда в обіймах привида! Вона кинулась уперед...

Я знову поглянула на ту саму ложу. В кріслі вже нікого не було.

— На жаль, було вже запізно. Сід лежав, мов ганчір’яна лялька! Нещадна Красуня встигла висотати з нього життя!

Я витягла рапіру з піхов.

Бурмотіння в моїй голові гучнішало далі, а потім змінилось шаленими оплесками. Цей звук огортав мене, починаючись у партері, прокочуючись далі балконами й ложами і, нарешті, хвилею спадаючи на сцену. Я обвела очима напівтемну залу.

Аж тут гомін урвався. Запала тиша. Театр ніби затамував подих. Коли я знову поглянула вниз, у центральному проході навпроти мене щось стояло. Воно видніло в затінку під балконом. Знову напруживши зір, я розгледіла, що це саркофаг або труна — велика, заокруглена, схожа обрисами на жіночу постать. Із її стінок стриміли незліченні кружальця й палички... Ні, ефеси шабель та вістря клинків.

Із труни витік тоненький темний струмінь і почав розпливатись уздовж центрального проходу. Далі з’явився другий струмінь, потім ще один, іще один... Струмені злились у потічок і вже підповзали до сцени.

Міцно стиснувши руків’я рапіри, я ступила вперед.

Темні струмочки виблискували в золотавому світлі ламп. Вони тяглися й розгалужувалися, бігли дедалі швидше й швидше. Здавалось, що їм не було кінця. Я заціпеніла біля самісінької рампи і не могла відвести очей від кривавої річки, що звивалась між кріслами.

9

— Вона тут! — пролунав на весь театр мій крик. — Локвуде! Вона тут!

Наступної миті я скочила зі сцени до залитої кров’ю зали. Клинок моєї рапіри блиснув у промінні прожекторів. Важко приземлившись на одне з місць першого ряду, я стрибнула звідти в бік балкона і рушила далі по бильцях крісел, відчайдушно вимахуючи руками, щоб не впасти. Зіскочити на закривавлену підлогу мене не змусив би ніхто. Проходом далі струменіла нескінченна річка густої темної рідини. Попереду, під балконом, чорніла тінь. Труни я більше не бачила, та холод досі пік мені обличчя.

Ось вона, в затінку! Жіноча постать, що стрімко наближається до мене.

З диким криком я стрибнула востаннє, змахнула рапірою...

— Ви що, збожеволіли?! — запитала, виходячи із затінку, довготелеса дівчина. На ній були джинси, кросівки й синя куртка з каптуром, а з-за її спини визирало ще одне, нижче дівча. Це було все, що я встигла помітити, поки незграбно приземлялась у проході, загубивши дорогою рапіру. Тепер на підлозі не було видно ані краплинки крові. Недопалків від цигарок, обгорток від жуйок, пакуночків від кукурудзи — скільки завгодно, а от кривавих струмочків — жодного.

Відсапуючи, я підвелась і тут-таки впізнала нижчу дівчину. То була Трейсі — та сама служниця, що зустріла нас біля входу. Її товаришку я бачила вперше. Прохід за спинами дівчат був порожній так само, як і вхід до зали. Пронизливий холод зник. Прояв закінчився.

Загримотіли черевики, й до нас приєднались мої друзі на чолі з Локвудом.

— Люсі... — заговорив він, беручи мене за руку.

— Вона була тут! — пояснила я. — Я щойно бачила труну! Невже ніхто з вас не помітив крові?

Кіпс узяв з підлоги мою рапіру й подав мені:

— Ми бачили тільки тебе. Ти стрибала по кріслах. Гралась, мабуть, у хрещика?

— Але ж Красуня... — я поглянула на дівчат. — Хто-небудь із вас сидів щойно в кріслі останнього ряду?

Трейсі заперечливо хитнула головою.

— Мене там не було, — холодно відповіла друга, висока дівчина. — Я тільки-но увійшла до зали.

— І ви не бачили нічого химерного в проході?

— Лише вас.

Висока дівчина була широкоплеча, з вольовим підборідд ям. Її біляве, недбало заплетене в косу волосся було закинуте за спину. Здавалось, що вона вкрай роздратована.

— Тут був привид, — наголосила я. — Я гналася за ним. По спинках крісел.

— Ми віримо тобі, Люсі, — відповів Локвуд, променисто всміхаючись до дівчат. — Вас, здається, звуть Трейсі? Радий бачити вас знову. А ви...

Зі сцени, відсапуючи, прямував до нас пан Тафнел.