Порожня могила

— Певним чином... Вона хоче відновитись, почати жити спочатку. Тільки з цього нічого не вийде, бо вона мертва, ще й геть уся в дірках... — череп тихенько зареготав. — Як тобі краще це пояснити... Якщо ти й висотаєш із живого життєву силу, вона виллється в тебе з іншого боку. Ні, на короткий час це тебе підбадьорить, та мерців життєва сила не насичує. Жодної калорії й даремно змарнований час...

— Тьху, яка гидота! А сам ти вбивав людей заради життєвої сили?

— Хіба що двох-трьох... О-о! Ти відчуваєш?

— Ні. Що саме?

— Вона зробила свій хід!

У моїх грудях тьохнуло серце. Та ще й дратувала ця зловтішна нотка в голосі черепа.

— Не розумію...

— Спокійно, спокійно! Зачекай-но... Ось! Нарешті!

Тишу глядацької зали розітнув шалений вереск. Він лунав звідкілясь із-за лаштунків. Я помчала до сцени, гарячково міркуючи, хто це кричав. Голлі? Кіпс? Обох їх мені не було видно. З іншого боку зали мчав Локвуд — довге чорне пальто лопотіло за його спиною, наче крила. Ми водночас вискочили на сцену й побігли за червоні завіси лаштунків. Там панувала темрява, стіни були пофарбовані в чорний колір, а по кутках громадився реквізит. Над нашими головами з металевих блоків звисали, наче втомлені змії, линви. А ще тут, у затінку, стояла Голлі, пильно придивляючись до мороку й стискаючи в руці рапіру. Коли вона обернулась до нас, ми побачили, яка вона бліда.

— Усе гаразд, — мовила Голлі, коли ми з Локвудом стали обабіч неї. — Вона вже пішла.

— Що трапилось? — я посвітила ліхтарем угору, проте там не було нічого, крім линв, павутиння та порошинок, що плавали в повітрі.

— Я почула в себе над головою чийсь регіт, — пояснила Голлі, прикусивши губу. — А тоді поглянула вгору... і подумала, що це свинцеве грузило — з тих, які чіпляють до линв, щоб легше було піднімати декорації. Тільки ця штука була довша, тонша й світліша за грузило. Я посвітила туди ліхтарем і... побачила, що там висить жінка. Вона була підвішена за шию й крутилась у повітрі. На ній була легенька сукня, а з-під сукні стриміли ноги — білі й тонкі, мов свічки... Я з переляку зойкнула й випустила ліхтар. А коли підняла його й поглянула ще раз, ця тварюка вже зникла...

— Моторошна історія, — зауважив Локвуд. — Зрозуміло, що то була Нещадна Красуня. Ти розгледіла її обличчя?

— Ні, — відповіла Голлі. — І дуже рада, що не розгледіла. Крізь волосся нічого не було видно.

Джордж бігає повільніше за нас із Локвудом. Тому він підійшов до нас тільки зараз, поблискуючи скельцями своїх окулярів.

— Здається, вона випробовує нашу витримку, — сказав він, вислухавши нас. — Спочатку кривава труна, яку бачила Люсі, потім...

Він не скінчив. Ми аж підскочили на місці від нового вереску, принизливішого й гучнішого, ніж у Голлі. Ми зрозуміли, що то Кіпс. Ми ще не вирішили, куди нам бігти, коли двері за лаштунки зненацька відчинились — і Кіпс з’явився перед нами. Пригальмувавши, він зірвав з носа окуляри й вигукнув, показуючи в той бік, звідки вломився до нас:

— Там! Там! В акваріумі! Бачите її? Бідолашна утоплена дівчина!

Ми побігли до дверей і визирнули.

— Немає тут ніякого акваріума, Квіле, — мовив Локвуд. — Коридор порожній.

— Знаю, — схвильовано видихнув Кіпс. — Звичайно. Я почув крик Голлі, помчав сюди, а коли завернув за ріг, то побачив це... Величезний акваріум, а в ньому труп дівчини! Голова під водою, руки й ноги висять, волосся коливається, наче водорості...

— Годі вже поезії, — нетерпляче кивнув Локвуд. — Вона вискочила й накинулась на тебе?

— Ні, аж ніяк... Вона була біла й нерухома. Мертва! Зовсім мертва, їй-право!

— Здається, вона показала тобі свій номер «Полонена русалка», — пояснив Джордж, перевальцем повертаючись на сцену. Наші Таланти мовчали, не помічаючи жодних слідів потойбічної сутності. Привид зник. — Голлі, виходить, дісталася «Дочка ката», а Люсі, як ми вже знаємо, — «Помста султана». Нещадна Красуня похвалилась перед нами всім своїм репертуаром.

— То вона показує нам свої найвідоміші фокуси? — перепитав Локвуд. — Видовища, правду кажучи, досить огидні, хоч і вдавані. Ні, навіть не так — це відлуння колишніх видовищ. Привид жартує з нашою свідомістю. Питання ось у чім: що нам робити далі?

Я позирнула в бік крісел партеру, занурених у пітьму, а тоді знову поглянула на Локвуда:

— А ви з Джорджем що-небудь бачили?

— Ні.

— То ви єдині, хто досі нічого не бачив?

Він стенув плечима:

— Може, ми просто стійкіші до таких речей.

— І взагалі це нічого не змінює, — підхопив Джордж. — Ми досі тупцяємо на місці, а нам треба знайти Джерело, щоб зрозуміти, яким чином ця тварюка повернулася до нашого світу.