Порожня могила

Я моргнула й озирнулась. Це виявився Джордж, який увійшов до «кімнати чудес» через фоє й тепер стояв біля мене. До його волосся приклеїлось павутиння, а в руці він тримав соляну бомбу. Примруживши очі за скельцями окулярів, Джордж пильно дивився на Нещадну Красуню.

Спочатку, правду кажучи, я трохи розсердилась — такою безглуздою й недоречною здалась мені його поява. Зараз мені аж ніяк не хотілося бачити Джорджа.

— Про що це ти? — сердито буркнула я.

— Після такої розминки, — відповів він, — я сподівався побачити її в усій красі. Яскраву, трохи розпусну... такий собі зразок потойбічних жіночих чарів. А воно... не те! Не те!

Я поглянула в дальній кінець коридору, де мовчки погойдувався, чекаючи на мене, привид — сумний, гнучкий, наче безлиста зимова верба.

— Тобто для тебе вона недостатньо гарна? — перепитала я.

— Недостатньо гарна?! А що в ній гарного, Люсі, — в цьому лантусі гною та кісток? Таке добро — не на мій смак!

Жінка далі дивилась на мене. Її довгі темні вії тріпотіли за кожним ударом мого серця. Я знову відчула нездоланне бажання рушити за нею, й мене ще дужче розлютили простацькі Джорджеві слова.

— Що за дурниці ти верзеш? Який гній?! — хрипко зареготала я.

— Гаразд. По-науковому кажучи, це «чистий прозорий іхор, що проявляється в напівтвердому тілесному вигляді». Та якщо врахувати, що це розтоплена, клейка речовина, що спливає краплями з кісток, то її цілком можна назвати гноєм. Усе одно — іхор то чи гній...

— Замовкни, Джордже!

— Гній, Люсі.

Я ледве стрималась, щоб не вдарити його:

— Замовкни! Просто замовкни!

— Не замовкну. Поглянь на неї, Люсі. Тільки поглянь!

Сказавши це, Джордж ступив уперед і стиснув мою руку, може, трохи дужче, ніж слід було. Я скрикнула з болю — і цього виявилося досить, щоб мара, яка огорнула мій мозок, умить розвіялась. Ніби поривом вітру звіяло примарну завісу з моїх очей.

І куди ж поділася жінка в чарівній перламутровій сукні?

У повітрі оберталась звичайнісінька груда ектоплазми.

А витончені цукрово-білі руки? Замість них чорніли уламки кісток.

А повні звабливі стегна? Обернулись на шмат прогнилої, дірявої плоті.

А усміхнене обличчя? На його місці виднів пожовклий череп.

Я знову моргнула. Перед моїми очима знову спала завіса. І з’явилась привітна, мила жінка, яка стояла й манила мене до себе.

Я дивилась на неї. Нібито так само, як раніше. Однак тепер я змушувала себе бачити правду.

Це виявилось непросто. Гіпнотичне погойдування привида заколисало мою пильність, і я знову відчула, як мої тіло й душа ладні полинути за цією жінкою. Та цього разу, стиснувши в кулак усю свою волю, я зосередила увагу на самій собі, а не на цій блискучій, мерехтливій тварюці.

— Ходімо зі мною... — повторював примарний голос. — Ходімо зі мною на сцену...

— Ні! — тільки й спромоглася прохрипіти я.

Ніби невидимі ножиці перерізали мотузок між мною й духом. Примарне полотно, що ховало під собою статую, впало, й на місці блискучої оболонки в повітрі з’явився скорчений, з вишкіреними зубами труп, що поволі рушив до мене. Я витягла рапіру, виставила її перед собою, й привид відсахнувся, далі ворушачи губами й манячи мене за собою.

— Ущипнути тебе ще раз? — запитав Джордж, що якимось чином опинився біля мене.

— Ні.

— Бо я можу. І за руку, й за ногу, й нижче спини — куди захочеш. Тільки скажи мені.

— Дякую. Все гаразд. Уже все гаразд. Я бачу цю тварюку.

Джордж кивнув:

— Тоді ти, напевно, дозволиш мені зробити ось що...

І жбурнув соляну бомбу, яку дотепер тримав у руці. Вона вибухнула біля ніг примари, засипавши її дощем яскраво-зелених іскор і змусивши Нещадну Красуню засичати й скривитись від болю. Привид позадкував до темного проходу, де на якийсь час зупинився, курячись парою. З темряви на мене зирили його чорні гострі очі, просто-таки пронизуючи мій мозок ненавистю. Ще мить — і Красуня зникла, а разом з нею розвіялась і спокуса, що огорнула мене.

— Цікаво, куди вона вирушила, — мовив Джордж. — Може, ходімо разом до фоє, Люсі? Нам треба порадитися, що робити далі.

Фоє якнайкраще придавалось для такої наради. Мені подобалось це місце з укритими облупленою позолотою стінами, навіки пропахле тютюном та смаженою кукурудзою. А найголовніше — воно було досить далеко від примарних чарів та інших потойбічних штучок. Джордж підійшов до буфетної стійки, взяв з неї шоколадку й з’їв її. Я тим часом притулилась до прилавка каси, в руках у мене була пляшечка з водою, а біля ніг лежав рюкзак, із якого на мене докірливо дивився череп. У голові так паморочилось, що я ледве ворушила язиком. Урешті я все-таки спромоглася вимовити:

— Дякую, Джордже.

— Будь ласка.

— Наступного разу, коли я таке вироблятиму, не марнуй часу. Просто штовхни мене.

— Гаразд.

— Штовхни або вщипни. Що дужче, то краще.

Джордж стенув плечима:

— Краще ти сама не піддавайся. Бачиш, на що здатні ці Спектри. Кого завгодно спокусити можуть.

— Тебе ж вони не спокусили...