Порожня могила

— Питання не в тому, «яким чином», — заперечив Локвуд, оглядаючи залу примруженими очима. — Питання — «навіщо»... Задля чого?

— Привид Нещадної Красуні — злий дух, — нагадала я. — Він прийшов сюди вбивати. Навіщо ж іще?

— Так, так, але я думаю не лише про привида... — хтозна, про що тоді міркував Локвуд, однак ці роздуми хутко повернули його до дійсності. — Гаразд, шукаймо далі в театрі. Поки що її Прояви були надто швидкоплинні. Рано чи пізно вона затримається на такий час, що ми встигнемо зреагувати. Отоді ми з нею і впораємось. Питання є?

Питань не було ні в кого. Ми поділили на всіх плитку шоколаду, запили її чаєм з термосів і знову розійшлися по місцях.

* * *

Години минали, зливаючись одна з одною. Надворі панувала темрява, а всередині театр заливало м’яке золотисте світло ламп. Привид немовби вичерпав свої сили за три останні Прояви. Я залишила партер і вирушила далі коридорами театру «Палас», застеленими червоними доріжками. Часом, коли я піднімалась довгими сходами, мені здавалось, ніби хтось дивиться мені вслід. Та щоразу, коли я зупинялась і озиралась, за моєю спиною не було нічого, крім електричних свічок, що горіли в позолочених світильниках, і усміхнених облич на старих афішах, розвішених по стінах.

Раз по раз я здалеку бачила своїх друзів. Ось Локвуд міряє сцену своїми широкими кроками. Ось Голлі робить виміри на горішньому ярусі, під самісінькою стелею. Спочатку ми намагались триматись якнайближче одне від одного, та що менше часу залишалося до світанку і не відбувалося жодних подій, то далі ми розходилися. Я почала трохи заспокоюватись. Навіть спогади про огидні видовища на початку нашого розслідування майже зникли з моєї пам’яті.

Ось так ми з черепом — уже вдруге чи втретє — опинились у «Кімнаті чудес Тафнела». То був темний вузький коридор, уздовж якого з обох боків у скляних вітринах стояли яскраво розмальовані механічні ляльки. Деякі були досить прості: ведмеді, клоуни, карикатурні полісмени, що за монетку крутили головою чи танцювали. Були й складніші автомати, спроможні за ту саму монетку розіграти якусь трагедію з минулого, скажімо, відтворити Велику лондонську пожежу XVII століття.

У «Кімнаті чудес» я насамперед виміряла температуру повітря й застосувала свої психологічні Таланти. Усе, як і в попередніх кімнатах, було гаразд. Роздивляючись на яскраві автомати, я мимоволі занурилась у спогади.

— Точнісінько як на нашому сільському ярмарку, — сказала я до самої себе. — Пам’ятаю, як я була маленька, й моя сестра Мері дала мені монетку, щоб я завела одну з таких ляльок...

— Я й не знав, що в тебе є сестра, — обізвався череп.

— Аж шестеро, — відповіла я, не наголошуючи на тому, що вже кілька років не бачилася з ними, й тільки Мері ще часом надсилає мені листи з далекої півночі Англії. Подумавши про це, я відчула тупий біль у серці й вирішила затамувати його, змінивши тему. — Овва, ти тільки поглянь...

Трохи далі, біля виходу, стояла велика скляна скриня, а в ній ховалась найскладніша іграшка з усієї виставки. То була циганська кибитка, з випуклою покрівлею та великими дерев’яними колесами, яскраво пофарбована в червоний і золотистий колір. Кибитка стояла на штучній траві, а ззаду видніли густий темний ліс і повний місяць у небі. У дверях кибитки було віконце з тюлевою завіскою, за якою бовваніла темна людська постать. Над скляною скринею висіла табличка з написом: «ВІЩУВАННЯ ДОЛІ ЛИШЕ ЗА ОДИН ФУНТ». Збоку на скрині виблискувала посріблена пластинка з щілиною для монет, а під нею — лоток.

Я поглянула на скриню. У мене в кишені саме була фунтова монетка.

— Ну-бо, — підбадьорив мене череп. — Тобі ж хочеться! Що з того шкоди — дізнатись про власну долю?

— Це просто дурний автомат, — відповіла я.

Проте я втомилась, на душі мені було нудно й хотілось, щоб трапилося хоч що-небудь. Я скинула рюкзак, поставила його на підлогу і розшморгнула якнайширше, щоб черепові краще було видно. Далі дістала з кишені фунтову монетку й кинула її до щілини.