Порожня могила

— Цього разу—ні. Така цяцькована ектоплазма мені не до смаку, — він ще раз стенув плечима. — Навряд чи й тебе вона довго дурила. Ти впоралася б із нею й без моєї допомоги.

— Можливо, — погодилась я. — Тільки мені здалося, що ця тварюка... намацала моє найвразливіше місце, — я ковтнула води. — А ти набагато міцніший за мене.

— Міцніший? Оце вже не знаю, — відповів Джордж. — Хіба що трохи бадьоріший. До речі, я помітив, що Красуня не терпить відвертого спротиву. Їй потрібна пасивна жертва, найкраще — з якось душевною раною. Поки ми триматимемось, вона нас не чіпатиме. Та водночас це породжує нові труднощі. До її послуг цілий театр — хтозна, де вона з’явиться наступного разу!

Моторошне враження від зустрічі з привидом поволі щезало, змінюючись піднесеним настроєм, добре знайомим будь-якому агентові, що вийшов на завдання. За таких обставин ти не можеш думати ні про що, крім своєї роботи.

— Стривай-но! А може, її Джерело — це цілий театр? — припустила я. — Як ти гадаєш?

— Якщо це так, то дивно, що привид ніколи не проявлявся раніше. Так раптово, як наша Красуня, з’являються лише привиди-новачки... Її Джерело теж мусить бути новим, — Джордж замислено взяв з буфету ще одну плитку шоколаду. — Ні, навряд чи то цілий театр.

— Череп натякав, що поява Красуні — це чиясь підла витівка. Тоді все стає по місцях.

— Локвуд вважає так само, — зазначив Джордж. — Можливо, хтось нещодавно приніс до театру Джерело, пов’язане з моторошною смертю Красуні. Джерело десь заховане, й це дозволяє привидові щоночі проявлятись у театрі й сіяти паніку. Цікаво, де ж воно, це Джерело?.. — він дожував шоколадку і оголосив: — Радше за все десь між мотлохом, зваленим під сценою. Зараз я піду й понишпорю там. А ти, Люсі? Підеш зі мною?

Я вже хотіла погодитись — таким переконливим, надійним здавався зараз мені Джордж. Та нетерплячка, що огорнула мене, переплутала всі мої думки.

— Ні, — відповіла я. — Краще я пошукаю наших. Попереджу їх про те, що сталося зі мною.

— Та все з ними гаразд, — запевнив мене Джордж, прямуючи до входу в партер. — Ми ж міцна команда. Навіть Кіпс. Від його окулярів будь-який привид утече, репетуючи з переляку.

Перш ніж Джордж зник у коридорі, я рушила за ним. Моя дорога пролягала до сходів. Розмова з Джорджем повернула мені силу волі, і хоч серце моє ще й досі тьохкало, я сміливо дісталася балкона бельетажу.

До того, як утрутився Джордж, між мною й привидом діяв психологічний зв’язок. Піддавшись чарам Красуні, я мимоволі відкрила їй свою свідомість. Тобто дала прочитати свої думки. Вона довідалась про те, що мене тривожило.

І тепер знала, ким я так переймаюсь.

Я пригадала її останній погляд, який вона кинула на мене, стоячи в пітьмі проходу.

І зрозуміла, що ця тварюка робитиме далі.

Фоє долішнього ярусу було порожнє. Його ледве-ледве освітлювали електричні свічки по стінах.

Коли я востаннє бачилася з Локвудом, він сказав, що вестиме свої пошуки нагорі, на балконах та в ложах обох верхніх ярусів. Зараз, виходить, він десь недалеко... Але ж тут було стільки різноманітних сходів та коридорів! Я вирішила розпочати з самісінького верха і поволі просуватись униз.

«Їй потрібна пасивна жертва, найкраще — з якоюсь душевною раною...» — пригадались мені Джорджеві слова.

Наближаючись до чергових сходів, я побачила, що мені назустріч прямує Голлі.

— А де Локвуд? — запитала вона.

— Що? — зупинилась я. — Те саме я хотіла спитати в тебе.

— Хіба він не казав тобі, куди збирається?

— Коли?

— Щойно, коли розмовляв з тобою.

Я вирячилась на неї:

— Я щойно не розмовляла з ним! Я вже давно його не бачила, Голлі!

Обличчя Голлі пересмикнулось, і вона поглянула на мене своїми темними переляканими очима.

— Але ж... ви щойно були разом на балконі в бельетажі! Щойно, хвилини зо дві тому! Ви були там! — хоч її голос лунав наполегливо, я почула в ньому несподівану тремтливу нотку. — Я була певна, що це ти! А далі ти махнула йому рукою, й він пішов за тобою до дверей...

— Не за мною, Голлі.

Ми перезирнулись. Тоді я витягла рапіру, Голлі зробила те саме — ми помчали вперед і нарешті штовхнули двері, що вели на балкон.

— Коли це було? — коротко спитала я. — Як давно?

— Хвилини зо дві тому... Я була в горішній ложі і звідти побачила вас...

— То була не я, розумієш? Чому ти вирішила, ніби це я? Хіба вона, нехай їй дідько, скидалась на мене?! Чим? Обличчям? Убранням?

— Я... я не помітила твого... тобто її обличчя. Вона здалась мені темноволосою. А може, то була просто тінь...

— Просто тінь?! — не витримала я.

— Вона ще так стояла, вимахувала руками... точнісінько як ти!

Атож. Ця тварюка все-таки була за життя актрисою! Розмовляючи далі, ми опинились на крутих сходах долішнього ярусу, і нас знов огорнула велична тиша глядацької зали. Від перил балкона віддзеркалювались вогники ламп, із затінку, наче змії, звисали линви трапецій, а попереду, за головним проходом партеру, було видно сцену. Ми озирнулись, пробігли очима нескінченні ряди крісел, шукаючи знайомої постаті Локвуда, однак не помітили нічого.