Порожня могила

— Ходімо...

Ви знаєте мене. Я завжди старанно виконую накази. Іти до тебе? Будь ласка! Я пролетіла саме між Локвудом та Красунею — крижане повітря обпекло мені шкіру. Я махнула рукою — вістря моєї рапіри легенько пройшло крізь те саме місце, яке колись у цієї манірної, спокусливої жінки називалося шиєю. Наступної миті я вже від летіла вглиб сцени й опинилась над матою, яку завбачливо вирішила зробити фінішем своєї повітряної мандрівки.

Приземлилась я досить-таки твердо, спочатку боляче вдарилась об мату сідницями, а потім крутнула блискавичне сальто — таке, що мої гомілки промайнули повз мої вуха, — та, на щастя, нічого не зламала й не вивихнула. Лежати й відпочивати часу не було, тож я відразу підхопилась, перескочила з мати на сцену і, мов розлючений бугай, кинулась уперед, стиснувши зуби.

Локвуд стояв на тім самім місці, де я його щойно бачила. І стояв він так само мляво, опустивши руки. Якщо він і бачив, як я промайнула повз самісінький його ніс, то ніяк не зреагував. Добре, що хоч не плентався далі за Красунею. Линва, яку я випустила, гойдалась над сценою й мало не зачепила Локвуда, та йому було байдуже й до цього.

А по інший бік від мене в повітрі висіла безголова жінка. Щоправда, не зовсім безголова: її голова, хоч і відтята від шиї, люто зирила на мене, ширяючи збоку від тіла. Довгі пасма її світлого волосся звивались у повітрі, намацуючи обрубок шиї.

Навіть без голови Красуня не закінчила своєї гри. Примарні вуста скривились у мізерній подобі усмішки.

— Ходімо...

— Знаєш, — не витримала я, — скільком бідам можна було б запобігти, якби такі, як ти, лежали в своїх могилах і не сумнівались, що вони мертві.

Я жбурнула каністру із залізними стружками. Вдарившись об дошки сцени, вона вибухнула просто біля ніг привида дощем іскор, що оточили постать Нещадної Красуні колом зелених вогників. Привид злякано підскочив і мало не загубив свою голову. Пасма волосся знову прилипли до оголених жіночих пліч, силкуючись підтягти голову до тіла.

Це аж ніяк не бентежило мене. Каністр у мене вистачало. Я дістала з пояса другу й пожбурила, ще дужче підпаливши грудку ектоплазми, що висіла в повітрі. Привид скулився, втратив рівновагу. Усмішка на його обличчі почала згасати.

Десь далеко ляснули двері — це, мабуть, прибігла Голлі.

Примарна жінка простягла руки:

— Ходімо...

— Та замовкни вже!

Можливо, магній — це було занадто, та цей привид уже добряче мені набрид. Така самозакохана, набридлива, безмозка тварюка! Я вже не могла ні бачити, ні чути її. Ще й намагалась відібрати в мене Локвуда! Хай сцена обгорить — нічого, Тафнел полагодить, грошей на це йому вистачить!

Каністра з магнієм не підвела — вибухнула як треба й де треба: сліпучі розжарені іскорки пройшли крізь тіло Красуні й підкинули в повітря, наче кришку каструлі, її відтяту голову. Половина плазми випарувалась відразу, решта поблідла й скорчилась. Красуня перетворилась на звичайнісінький, непоказний привид, що полетів над сценою, далі зменшуючись у розмірах. Услід за примарою помчала її голова, прикріплена до тіла нитками плазми; зникла блискуча сукня, викривились тонкі білі руки; на тілі, мов чорні зірки, зяяли рани від клинка. Привид під летів до одного з дерев’яних кубиків, пірнув до нього й пропав.

— Де вона? — Голлі з розпатланим чорнявим волоссям вибігла на підпалену сцену. — Де вона? Куди вона поділась?!

Я навіть не обернулася до неї.

— Он до тієї жовтої коробки, — пояснила я. — Там Джерело! Знайди і запечатай його!

Сказавши це, я викинула з голови геть усе, що стосувалось привида. Я стояла перед Локвудом і дивилась на нього. Узяла його за руку й тут-таки помітила, яка вона бліда й холодна. Локвудові очі були майже невидющі — майже, але не зовсім. У їхній глибині ще жевріли вогники свідомості.

— Локвуде! — вигукнула я й дала йому ляпаса по щоці.

Десь за моєю спиною затріскотіли дошки. То Голлі трощила дерев’яну коробку.

— Локвуде... — зніченим голосом повторила я. — Це я!

— Люсі! — підбігла до мене Голлі. — Я дещо знайшла там! Обгорнула срібною сіткою...

— Це я, — вже спокійніше повторила я. — Це я, Люсі.

Я дуже раділа, що Голлі так швидко знайшла Джерело і запечатала його. Раділа, що звук мого імені повертає Локвуда до життя. А це мені було видно з його очей, з тих самих вогників, що розгорялись дедалі дужче. Він розумів, хто перед ним, упізнавав мене... й нарешті всміхнувся мені.

— Привіт, Люсі...

І тоді я знову дала йому два ляпаси — щосили, по обох щоках. Адже важко залишатися спокійною, коли ти вмиваєшся сльозами.

Частина третя. Тіло на вулиці

11