Порожня могила

Годиною пізніше ми стояли біля воріт «Дивовижного пересувного ярмарку розваг Тафнела», чекаючи на нічні таксі, що мали порозвозити нас по домівках. Бородата леді, якій, очевидно, дуже сподобався Кіпс, запропонувала йому гарячого чаю, і зараз вони з Джорджем і Голлі сьорбали той чай із пластмасових стаканчиків, стоячи вкупі. Я стояла трохи віддалік, щільно закутавшись у куртку, й дивилась на південь, у бік річки. Звідси було добре видно Темзу, що тьмяно виблискувала між високими димарями фабрик. Починався холодний ранок.

Поряд зі мною зупинився Локвуд. Ми постояли мовчки, обхопивши самі себе за плечі, щоб зігрітись, і спостерігаючи за тим, як із ранкового туману поволі виступають чіткі обриси міста, що зустрічає свій новий день.

— Я досі не подякував тобі як слід, — мовив Локвуд.

— Дурниці.

— Я знаю, що ти зробила заради мене.

— Промчала в повітрі на цій клятій трапеції — от і все, — процідила я крізь зуби.

— Так, я знаю.

— А я боюсь висоти.

— Це я теж знаю.

— І трапецій теж боюсь.

— Так.

— Будь ласка, не змушуй мене виробляти такі безглузді й небезпечні трюки.

— Не буду, Люсі. Обіцяю, — він криво всміхнувсь і додав: — Але ти справді була неповторна. Це мені Голлі сказала. І Кіпс теж, він бачив, як ти приземлилась на мату.

— Він бачив це?! Ой, божечки!

— Ти врятувала мені життя.

— Так, я знаю.

— Дякую.

Я витерла собі рукавичкою носа й шморгнула від холоду.

— Нам не слід було так далеко розходитись, Локвуде. А тобі взагалі не треба було приходити до цього театру. Я ж казала про це й тобі, й Джорджеві. Ви були надто вразливі для тієї тварюки.

Локвуд повільно, скрушно зітхнув:

— Судячи з Джорджевої розповіді, ти так само.

— Твоя правда. Я саме згадала тоді своїх сестер... і таке інше... Ця тварюка відчула мою тугу й скористалась нагодою, — я поглянула на Локвуда. — А про що думав ти, коли вона з’явилась перед тобою?

Локвуд підняв комір вище, нібито від холоду. Я знала, що на такі запитання він дуже не любить відповідати.

— Я вже й не пам’ятаю...

— Ти був геть зачарований, коли я підійшла до тебе. Нічогісінько не чув і не бачив. Ішов за нею, мов сновида, навіть після того, як я відтяла їй голову.

З воріт ярмарку виїхали фургони ДЕПРІК і помчали геть, моргаючи фарами й скриплячи гальмами. За ними власним автомобілем поїхав Барнс, скорботно махнувши нам рукою з-за віконця.

Локвуд зачекав, поки все вщухне, й тільки потім заговорив знову:

— Я знаю, як ти переймаєшся мною, Люсі. Та насправді цього не варто робити. Такі речі можуть статись із будь-яким агентом. Хіба ти сама не потрапляла до примарних пасток? Пригадай хоча б оті криваві сліди на сходах або мого двійника в підвалі магазину братів Ейкмерів. Та все закінчилося добре, бо тоді я допоміг тобі, а зараз ти допомогла мені. Ми завжди повинні допомагати одне одному. Якщо ми так чинитимемо, то впораємось з усім.

Від цих чудових Локвудових слів мені стало навіть трохи тепліше. Хотілося вірити, що він сказав це щиро.

***

Коли ми повернулись на Портленд-Роу, життя увійшло до звичної колії. Це означає, що спочатку ми трохи посперечались, хто з нас плататиме за таксі, далі швиденько поснідали, а потім Джордж, першим зайнявши ванну, засовався там під гарячою водою. Кіпс і Голлі роз’їхались по домівках. А ще пізніше, коли вже повернуло на ранок, ми з Джорджем та Локвудом позасинали по своїх ліжках. Коли я прокинулась, уже минув полудень, а першим, що впало мені в око, була склянка, яка стирчала з мого рюкзака, абияк повішеного на бильце стільця. Рюкзак тулився до купи брудної білизни на підлозі, а череп зирив на мене зі склянки з такою огидою, ніби я щойно застрелила з рушниці його бабусю.

Дивна річ, але це видовище підбадьорило мене. Я сіла на ліжку, сонно погойдуючись, крутнула важелем і відразу почула пронизливі скарги.

— Я вчора не вимикала тебе, — зауважила я. — Це зробив привид.

— Ну то й що? Ти все одно винна! Ти не повинна була дозволити цій старій примарній бабезі тицяти пальцями в мою склянку! Хіба не твій обов'язок стежити за цим? Я ж не можу цього зробити, сидячи тут за склом! Як це інакше назвати, якщо не звичайнісінькою недбалістю?

— Годі вже. Ти ж не дитина, — я розкуйовдила волосся. Сиві пасма нікуди не поділись. Треба, мабуть, пофарбувати їх. — Черепе! — зненацька додала я. — Мене дуже хвилює Локвуд!

— Локвуд?— здивувався привид.

— Так.

— Ну, ти ж мене знаєш. Я його як рідного брата люблю... — примарне обличчя скривилось, удаючи цікавість. — А що з ним таке?