Порожня могила

— То ось він, будинок номер сімнадцять,—мовив Джордж, оглядаючи будівлю. — Непривітна, правду кажучи, хатинка. Присягаюсь, що тут сталося щось моторошне.

— Згоден... Ви хочете, щоб ми вигнали звідси духів, пане Барнсе? — запитав Локвуд. — А може, краще було б просто завалити цю стару хижу? І засипати сіллю... — він завагався. — Чому ви так дивитесь на мене, інспекторе?

— Бо це мій будинок, — зітхнув Барнс. — А зараз, гадаю, нам краще зайти всередину.

Він пропустив нас у двері, до того ж так сердито, ніби не запрошував нас у гості, а націлявся ляснути цими дверима Джорджа по голові. Побачивши таку гостинність, ми швиденько прослизнули всередину. Перш ніж зачинити двері за нами, інспектор пильно придивився до вулиці. Серед нічної тиші горіли захисні ліхтарі. Нікого з людей поблизу видно не було.

Барнс провів нас вузеньким передпокоєм до тісної вітальні, більшу частину якої займав овальний дубовий стіл.

— Затишна кімнатка, — похвалив Локвуд.

— І такий гарний брунатний килим,— підхопив Джордж. — І ці порцелянові каченята на полиці... Порцеляна, здається, знову входить у моду?

— Гаразд уже, гаразд, — буркнув Барнс. — Годі теревені правити. Сідайте й почувайтесь як удома. Від чаю, сподіваюсь, не відмовитесь?

Він попрямував на кухню, а ми одне за одним посідали до столу. Стільці виявились незручні й тверді — сідали на них, мабуть, нечасто. Стіл був помітно запорошений. Крім порцелянових каченят, кімнату прикрашали фотографії по стінах— краєвиди зелених пагорбів, туманних долин та руїн стародавніх споруд. Ці краєвиди нагадали мені моє дитинство, що минуло далеко від Лондона.

У кухні закипів чайник, забряжчали чашки й ложечки. Барнс повернувся до нас із тацею в руках — на превеликий наш подив, він подав нам до чаю шоколадне печиво. На цьому церемоніальна частина закінчилась, і ми деякий час сиділи мовчки, сьорбаючи чай і поглядаючи на інспектора, що сидів як господар на чолі стола. Уся наша компанія справляла вельми химерне враження: чи то віряни зібралися помолитись, чи картярі позмагатись за велику суму грошей. Проте найбільше наші таємні збори скидались на спіритичний сеанс у передмісті, де жінка-медіум у строкатому вбранні намагається викликати духа.

— Мені дуже подобаються ваші фотографії, пане Барнсе, — нарешті сказала я. — Я й не знала, що ви так любите природу.

Інспектор зневажливо пирхнув:

— А що ви сподівались побачити в моїй кімнаті? Гумові кийки з кайданками? Ні, в мене, бачте, інші інтереси, — він сумно хитнув головою. — Хоча природу я люблю, ваша правда. Проте я покликав вас не заради того, щоб обговорювати ці фотографії. Я хочу попередити вас.

Запала тиша. Тільки Локвуд, відсьорбнувши чаю, озвався:

— Попередити про що, пане Барнсе?

— Зараз я поясню вам, — інспектор помовчав, немовби трохи вагаючись, і нарешті вмостився зручніше в кріслі. — Нині все змінюється, й це вам, сподіваюся, добре відомо. Зміни тривають і в ДЕПРІК, і в агенціях. Великі акули — такі, скажімо, як агенція «Фіттес» або корпорація «Світанок», — заробляють на Проблемі грубі гроші, а дрібноту, на зразок вашої агенції, просто ковтають. Та, власне, навіщо мені розповідати про це вам? Останнього літа подібних випадків була сила-силенна.

— І завтра, як я розумію, відбудеться ще одна дія цієї вистави? — запитав Локвуд.

— Так. У Будинку Фіттес. І навряд чи вам після цього буде краще, ніж іншим. Це загальні збори, й вони не прийматимуть нових правил, спрямованих безпосередньо проти вас. Одначе... — Барнс по черзі оглянув нас, примруживши очі. — В ДЕПРІК подейкують, що деякі вельми впливові особи невдоволені вами.

— «Деякі впливові особи»? — перепитала Голлі.

— Тобто ви маєте на увазі Пенелопу Фіттес? — уточнив Джордж.

Барнс так міцно стулив вуста, що вони сховались під щіткою вусів.

— Сподіваюсь, ви самі розумієте, про кого я кажу, — нарешті відповів він. — Жодних імен називати я не збираюсь.

— Авжеж, — підтвердив Джордж. — І все-таки скажіть нам. Адже тут нас ніхто не підслуховує? Чи, може, хто-небудь сховався в чайнику?

— Дякую, пане Кабінсе. Ви продемонстрували те, від чого я саме хотів вас застерегти, — суворо поглянув на нас Барнс. — Ту саму необачність, яка завдасть вам клопоту. Хай там що ви думаєте про нові правила, за якими тепер ми повинні жити, неможливо заперечувати, що контроль за нами серйозно посилено. А отже, зараз найкраще триматись якнайдалі від чужих очей. І агенції «Локвуд і К°» це стосується насамперед, бо за нею вже давно спостерігають. Це все, що я можу сказати вам.

Локвуд усміхнувся:

— Хто ж проти цього заперечуватиме? Але ж ми не переступаємо межі!

— Та невже? — відповів Барнс. — Чому ж тоді офіцерам ДЕПРІК наказано спостерігати за вашою конторою на Портленд-Роу? Чому останнім часом вами так цікавиться цей хлюст, сер Руперт Ґейл? Чому Пенелопа Фіттес вимагає постійно надавати їй звіт про вашу діяльність?

— Он як? — мовив Локвуд. — Вона робить нам неабияку ласку.