Порожня могила

— Це не дивно, — пробурмотіла Голлі. — Адже відтоді він лежав у могилі Маріси.

Локвуд присвиснув:

— Отже, Маріса не померла! А єдину особу, яка знала про це й підробила свідоцтво про смерть, відразу змусили замовкнути навіки!

— Тому він і такий лютий, — додала я, згадавши примарний шепіт: «Приведи її до мене...»

Джордж кивнув і сказав, кладучи фотографію вбік:

— Еге ж, про нашого приятеля з могили відразу потурбувались. Тоді переходьмо до питання про те, як Маріса перетворилась на Пенелопу. Гадаю, більш ніхто не має сумніву, що саме це й відбулося?

— Нарешті! — долинув зі склянки голос черепа. — Я вам уже стільки разів про це торочив! Навіть у печиві, з яким ви п'єте чай, більше мозку, ніж у ваших довбешках!

— Ану, замовкни! — зіпнула я й тут-таки пояснила: — Це я не до тебе, Джордже, а до черепа.

Привид за склом обурено скривився.

— Правду кажучи,— пояснив Джордж, — я й сам ще не розібрався до ладу з цим перетворенням. Щоправда, в мене є певні відомості, якими я зараз поділюся з вами. Отже, після вдаваної смерті старої Маріси керівництво агенцією «Фіттес» мало перейти до її доньки Марґарет.

Він дістав ще один знімок молодої чорнявої жінки, знятої під час якихось зборів в агенції й помітно невдоволеної цим заходом. Обличчя її було бліде й засмучене.

— Марґарет очолювала «Фіттес» лише три роки, — провадив Джордж. — Вона мала відлюдькувату, тиху вдачу й, за всіма доступними свідченнями, ніяк не пасувала до ролі керівника великої компанії. Щоправда, займатись цією нелюбою справою їй випало недовго, бо вона теж померла.

— А як вона померла? — похмуро запитала Голлі.

— Невідомо. Жодного свідоцтва про її смерть я так і не знайшов. А далі на сцену виходить Пенелопа. Вона, до речі, існувала насправді — я роздобув копію свідоцтва про її народження й виписку з лікарні, де вона з’явилась на світ. Усе здається цілком природним і правильним. Та насправді це не так. Пенелопа не може бути справжньою — це суперечить тому, що розповів нам череп. Якщо знайома нам жінка насправді є Марісою, що якимось чином удає з себе власну онуку, то «Пенелопа» повинна бути тільки підробкою.

— Але ж як вона може бути Марісою? — запитала я. — Інакше кажучи, як Марісі вдається зберігати такий вигляд?

Джордж поглянув на нас поверх окулярів. Ми чекали. Навіть Кіпс заціпенів, так і не донісши до рота кухлик із чаєм. Джордж тим часом розшукав серед паперів потрібний йому аркуш.

— Я знайшов статтю в одній старій кентській газеті, — пояснив він. — Її надрукували шістдесят років тому, коли Маріса й Том Ротвел тільки розпочинали свої спільні психологічні дослідження. На той час — хоч як химерно це звучить зараз — майже ніхто не вірив в існування привидів. Тож Марісу й Тома вважали за цілковитих диваків. Якщо Проблема тоді вже й зародилась, то принаймні ще не почала поширюватись країною. Журналіст, який брав у Маріси це інтерв’ю, відверто, хоча й недолуго, кепкує з неї. Ось послухайте, що тут написано... — він поправив окуляри й почав читати:

«Маріса Фіттес — худорлява, коротко стрижена дівчина з невичерпним завзяттям. Рішучим, упевненим голосом вона розповідає мені про їхні спільні з приятелем химерні психологічні досліди. "Мерці перебувають серед нас, — каже вона. — Вони зберігають мудрість предків і таємниці минулого». Попри всю мою невіру в її слова, панна Фіттес каже, що вже написала монографію про матерію, з якої складаються духи; вона називає її «ектоплазма". "Це безсмертна сутність, яка є всередині кожного з нас, — пояснює вона — Розуміння цієї сутності може принести величезну користь усьому людству. Скажімо, якщо ми навчимось користуватись її перетворювальною силою, то зможемо керувати життям і смертю". Нині, як із жалем зазначає панна Фіттес, її думки не знаходять розуміння. Їй так і не пощастило знайти часопис, що погодився б опублікувати її працю, тому панні Фіттес довелось видати її власним коштом».